Читати книгу - "Танок чугайстра"

своїм немалим черевом то в один, то в другий бік.

І… о диво! Просто на очах почала вкорочуватися чугайстрова густа вовна. І хоч вона ще вкривала лісовика, але ставала схожою… на звичайне людське волосся. Тоді став зникати чугайстрів живіт: здуватися, немов погано зав’язана повітряна кулька. А сам Петро трохи зменшився в розмірах… А потім… чугайстрові ноги стали заплутуватись одна за одну, а руки батогами повисли вздовж тіла, не знаючи, що їм робити. Танок ставав дедалі незграбнішим, а сам лісовик… обростав густою вовною. Квітка папороті догорала, а Петро знову ставав лісовим духом.

Спочатку я не збагнула, що ж це коїться. Подивилася на Іванка — той усе грав, але в його очах був страх. І розпач. Я глянула на Олесю. Дівчина… Хоча ні, тепер важко було її назвати дівчиною: вона дивилася хижо, волосся її стало таким же зеленим, як і в нявок, а на руках, якими вона затулялася від сяйва цвіту, бриніли гострі, мов леза, пазурі.

* * *

Стефан зненацька урвав свою гру. Він якось стривожено глянув на нічне небо, перевів погляд на Васька і, зітхаючи та щось стиха примовляючи, закурив люльку. В повітрі важко запахло тютюном. Васько мало не закашлявся, а старий глибоко затягнувся і з-під сивих вусів спрямував струмінь сизого диму на вогні далеких зірок, самісінько над головою малого. Тоді, мружачись, затягнувся вдруге й випустив кружальце диму під хлопчакові ноги, в густу, мов кисіль, купальську росу. Перед тим як затягнутися втретє, мольфар промовив:

— Щось, малий, ми з тобою засиділись і закурилися тут. Мабуть, тобі вже час.

— Що саме час, — спати? — запитав Васько, але відповіді почути не встиг.

Стефан набрав повні груди диму зі своєї улюбленої грушевої люльки й видихнув просто в лице малому.

Васькові сперло подих, ядуче закрутило в носі, він чхнув — і…

20

Ми збилися в тісну купку: чугайстр, Іванко та я. Папороть дотлівала в моїй затерплій руці. Довкруж нас стискалося коло бісівських почвар.

Олеся хижо вишкірилася, розчепірила покручені граблисті пальці й посунула на нас. Відступати було нікуди.

Навіть чугайстр у цю мить здавався спійманим у пастку звіром. Він пригорнув нас з Іванком до свого волохатого тіла, певно, хотів захистити.

— А-апчхи-и-и! — вирвалося в нього. — А-апчхи-и-и! А-апчхи-и-и!

— А-апчхи!!! — пролунало у відповідь в нічному лісі зовсім поруч, у мене під носом.

А за отим «апчхи!» бозна-звідки поміж мною та нявкою виник… Що це?! Як це?! Васько?! Звідки тут, посеред найнепролазні- ших нетрів, узявся мій братик? Але він, мій непосида Васько, стояв зараз переді мною і смачно чхав. Малий подивовано роззирнувся, запримітив Олесю і тицьнув у розчепірені напівнявчині пальці якусь пляшечку.

— Ось, тримай, — сказав він. — Твій дід Стефан просив передати. Пий.

Олеся ошаліло поглянула на малого і, наче загіпнотизована його сміливістю, випила зілля. Вона тут-таки почала мінятися: її очі знову стали лагідно задумливі, волосся потемніло і прибрало кольору воронячого крила, а руки вже мали звичайні нігті.

Петро дуже зрадів Васькові.

— Ади, малий воробець тутки! Ти яким робом утрапив сюди? Ану, гайда зі мнов до танцю, шляк би мене трафив! Грай, Іванку!

Іванко заграв. Цього разу танцювали двоє: чугайстр і Васько. Петро знову почав перетворюватися на людину, а тоді знову його рухи стали незграбними. Але тепер він дивився на Васька і повторював усе за ним. Який же мій братик молодець, що вивчив чугайстрів танок!

За якихось кілька хвилин на місці чугайстра стояв молодий чоловік — у подертому одязі, з бородою, проте не лісовий дух, а справжня людина.

Олеся кинулася на шию своєму коханому. Він на мить пригорнув дівчину до себе, промовляючи:

— А тепер усі разом, не озираючися, ходімо з лісу. Лілько, рушай із квіткою попереду.

У селі тричі проспівали когути — і всі чорти, нявки та упирі з несамовитим вереском розтали в смолянистому смерековому повітрі.

Далі ми йшли самі: я з квіткою в руці, за мною мій найсміливіший у світі братик Васько, за ним мій найкращий друг Іванко, а вже позаду — найщасливіші на землі закохані — Петро та Олеся.

На узліссі нас зустрів дід Стефан.

— Дідусю! — кинулася до нього Олеся.

Старий обняв онуку й усміхнувся. А мені на хвильку здалося, що десь у краєчках його стомлених очей заблищали сльози. Підійшов Петро, і чоловіки потисли один одному руки.

— Пробач, — стиха промовив старий.

Тоді мольфар обняв і нас з Іванком, а Васька лагідно погладив по голівці.

— Молодці. Ви просто молодці. Ходімо додому. Ваші родичі вже, мабуть, ждуть — усі жданики поїли.

— А що з квіткою? — спитала я.

— Залиш її, доню, — усміхнувся мольфар. — Який з неї зиск?

— Але ж вона врятувала Петра й Олесю, — мовила я.

— Та ні, це ви врятували. А ваші добрі, чуйні серця і віра в себе допомогли.

Я востаннє глянула на чарівну квітку папороті й кинула її на землю. Щойно диво-цвіт торкнувся трави, як забарвив казковими тінями світанкові роси і розтав, неначе бузкова хмаринка.

Ми йшли додому стомлені й щасливі.

— Дідусю, — перед самим нашим подвір’ям спитав у мольфара Васько, — а як же це? Ви казали, що отой Ваш чарівничий Закон не дозволяє допомагати нам або чугайстрові, а самі?..

— Ну… — хитро усміхнувся старий.

— А, — просяяв малий, — усе ясно: Ви просто знайшли в паркані ще одну штахетину..

— Еге ж. — Старий скуйовдив Васькового чуба. — Якось так, зовсім випадково.

І ми весело засміялися.

21

— Увага! — голос дикторки звучав дзвінко й урочисто. — Зустрічайте! Наступний учасник — Василько Круть із композицією «Танок чугайстра!»

Загули трембіти, вдарили барабани й бубни — і на сцені з’явився той, заради кого з далеких Карпат аж у столицю приїхали мої друзі: Іванко, Петро та Олеся. На сцену вийшов мій братик Васько. Він закрутився в шаленому танці, його ноги рухалися так шпарко, що очам годі було й устигнути за ними. Ні, правду кажуть: люди так не танцюють.

— Браво! — залунало з перших рядів. Це мама з татом.

— Браво! — підхопив ще хтось у залі.

— Оце шпарить! — почулося позаду. — Молодець!

— Еге ж, молодець, — втішено мовила бабуся Марія. — Це ж мій онучок дорогий. А що, квіточко, — спитала відтак у мене, — переможцеві правда дістанеться подорож до Індії?

— Правда, бабусю, — відповіла я. — Аби тільки Васько