Читати книгу - "Нейромант"

Кейс длубався в зубах, намагаючись дістати застряглу беконову жилку. Він уже не сподівався випитати в Моллі, навіщо й куди вони їдуть: стусан під ребра й жест «замовкни» – от і всі відповіді.

Вона нескінченно розводилася про моди цього сезону, спорт, політичний скандал у Каліфорнії, про який він чув уперше.

Безлюдна вулиця закінчувалася глухим кутом. Кейс роззирнувся. Перехрестям пронесло газетний аркуш, наче перекотиполе. В Іст-Сайді дмуть збочені вітри – це якось пов’язано з конвекційними потоками й накладанням склепінь над місцевістю. Кейс глянув у вікно під згаслим неоном. Ні, Молліні Агломерати не були-таки його Агломератами. Вона провела його крізь десяток барів і клубів, де він ніколи не бував. Підтримувала й поновлювала зв’язки – іноді самим лише кивком голови. Дбала про бізнес. У сутінках за «МЕТРО ГОЛОГРАФІКС» щось ворухнулося.

Замість дверей була гофрована дахова бляха. Стоячи перед нею, Моллі витворила в повітрі складну жестову комбінацію, яку Кейс не встиг розшифрувати. Виокремив жест великим і вказівним пальцями: готівка. Двері прочинилися всередину, і вони ввійшли в царство пилу. Зупинилися на невеликому острівці чистої підлоги – обабіч височіли купи мотлоху. Стіни завішані полицями, з яких ледве не осипались абияк звалені книжки. Мотлох виглядав так, наче виріс тут, як цвіль на потрощеному металі й пластмасі. Часом Кейс міг вирізнити окремі предмети, та вони зразу ж безнадійно розчинялися в купі: нутрощі старезного телевізора зі щетиною скляних вакуумних трубок, погнута тарілка супутникової антени, коричневе скловолоконне відро із в’язанкою іржавого трубопрокату. Незбагненно висока гора журналів обвалювалася в прохід, і перші красуні давно минулих сезонів сліпо дивилися в стелю, коли він ішов за Моллі цим каньйоном серед пресованого брухту. Почув, як двері за ними зачинилися. Не озирнувся.

Кінець тунелю завішаний старою армійською ковдрою. Коли Моллі відсунула її, в очі вдарило біле світло.

Усі чотири стіни лицьовані осяйно-білим пластиком, стеля така ж, підлога вмощена білими лікарняними кахлями з нековзкими круглястими виступами. Посередині – широкий дерев’яний стіл, фарбований набіло, і четверо білих складаних стільців.

За їхніми спинами в проході з’явився чоловік. Ковдра накривала одне його плече, мов плащ, а риси в нього були такі, наче він створений для життя в аеродинамічній трубі. Маленькі вуха притиснуті до вузького черепа, великі передні зуби, оголені в спробі удати якусь подобу посмішки, різко западали в рот. Одягнений він був у стародавній твідовий піджак, а в лівій руці тримав щось схоже на пістолет. Він придивився до Моллі з Кейсом, кліпнув і недбало кинув пістолет у кишеню. Вказав Кейсові на білий шмат пластику, спертий на стіну поряд із проходом. Кейс підійшов і побачив, що це щільно запаяна багатошарова плата майже сантиметр завтовшки. Він допоміг чоловікові зрушити її з місця і встановити в проході. Швидкі коричневі від нікотину пальці закріпили її липучками. Загурчала прихована витяжка.

– Час, – промовив чоловік, випростуючись, – уже пішов. Тарифи ти знаєш, Молл.

– Треба проскануватися, Фіне. На імпланти.

– Ходи туди між стійок. Стань на хрест. Ага, випростайся. Кремній, пірографітова оболонка. Годинник, так? Про окуляри дані ті самі, що й завжди в тебе: низькотемпературні ізотропні вуглецеві волокна. Біосумісність краща з пірографітом, але кому я вказую, правда ж? Те саме з кігтями.

– Ходи сюди, Кейсе.

Він побачив затертий чорний хрест, наклеєний на білому кахлі.

– Розвертайся. Поволі. Чувак незайманий. Трохи дешевої стоматології, більш нічого.

– А біосканування робиш? – Моллі розстебнула жилет і зняла темні окуляри.

– Тут тобі не федеральний шпиталь. Ну, малий, залазь на стіл, зробим біопсійку. – Фін засміявся і явив світові ще більше своїх жовтих зубів. – Нє, слово Фіна, цукерочко моя, нема в тобі ні жучків, ні підкіркових мін. То як, можна вимикати екран?

– Тільки доки виходитимеш, Фіне. Тоді вмикай на повну, я скажу, коли можна буде вимкнути.

– Фін тільки за, Молл. Але платиш посекундно.

Вони задраїли прохід екраном, Моллі всілася верхи на один зі стільців і вклала підборіддя на схрещені руки.

– Тепер поговоримо. Це максимальна приватність, яку я мо­жу собі дозволити.

– Про що?

– Про роботу.

– А що в нас за робота?

– Робота на Армітіджа.

– Але ти вважаєш, що насправді ми не на нього працюємо?

– Ага. Бачила твоє досьє, Кейсе. А ще якось бачила решту нашого списку покупок. Колись із мерцями працював?

– Ні. – Він спостерігав за своїм відображенням у її лінзах.

– Але міг би, мабуть. Я своє діло добре вмію. – Почувши це від себе в теперішньому часі, Кейс занервував.

– Ти знаєш, що Діксі Рівний помер?

Він кивнув.

– Чув, серце відмовило.

– Працюватимеш із його конструктом. – Вона всміхнулася. – Він же тебе вчив по консолях клацати? Він і Квайн. До речі, Квайна і я знаю. Реально мудак.

– А в когось є запис Маккоя Полі? У кого? – Тепер і Кейс присів, уклавши лікті на стіл. – Не уявляю. Він би в житті не всидів під сканерами.

– «Сенс-Нет». Сраку твою ставлю, мільйони віддали за це.

– І Квайн теж дався?

– З ним голяк. Він у Європі, у таке не лізе.

– Значить, якщо матимемо Рівного, то далі вже раз плюнути. Він був найкращий. Ти знала, він три смерті мозку пережив?

Моллі кивнула.

– ЕЕГ зовсім рівна була. Показував мені записи. «Я таки врізав дуба!»

– Слухай, Кейсе, я намагалася вирахувати, хто помагає Армітіджу весь цей час, що я на нього працюю. Але враження таке, що це не дзайбацу, не уряд, не повірені якудзи. Армітідж отримує накази. Виглядає так, наче щось наказало йому поїхати в Тібу, забрати звідти кінченого марафонця, який на стимуляторах розганяється перед стрибком у пекло, і обміняти програму на операцію, яка йому полагодить мізки. За ринкову ціну такої хірургічної програми він міг би найняти двадцятьох першокласних ковбоїв. Ти був асом, звісно, але не аж таким… – Вона почухала крило носа.

– Очевидно, хтось бачив у цьому сенс, – відповів Кейс. – Хтось серйозний.

– Тільки не ображайся, – вишкірилася Моллі. – Маємо спланувати один жирний набіг, і це тільки щоби добути конструкт Рівного. «Сенс-Нет» тримає його в сховищі на околиці міста. Пролізти важче, ніж до вугра в сраку. Але. У тому ж сховищі «Сенс-Нет» тримає всі новинки, заплановані на осінь. Якби вкрали їх, до кінця життя золотом би срали. Але ж ні, можна тільки конструкт Рівного й більш нічого. Стрьомно.