Читати книгу - "Колір магії"

хотілося не вперше за цей вечір.

Він вже був біля дверей, що вели до комірок, коли один з тролів недбалим рухом руки, завбільшки як добрий огузок, запустив сокирою через залу. Двері ляснули і з оглушливим тріском розкололися навпіл — все злилося в один звук тієї миті, коли у них поцілила сокира.

— Трясця! — вигукнув Злорф М’якоступ.

— Чого тобі треба? — запитав Їмор.

— Я представляю Гільдію купців та крамарів, — поважно сказав Рерпф. — Щоб захистити наші інтереси, так би мовити. А саме отого куцого чоловіка.

Їмор насупив брови.

— Даруйте, — сказав він. — Мені почулось, ви сказали Гільдію купців?

— І крамарів, — підтвердив Рерпф. За його спиною, окрім інших тролів, тепер з’явилося кілька чоловіків, чиї обличчя здалися Їмору начебто знайомими. Ймовірно, він бачив їх раніше за шинквасом — з одного чи іншого боку. Невиразні постаті, яких легко не помітити і ще легше забути. Десь на задвірках свідомості почало зароджуватися неприємне відчуття. Він подумав собі, як ото бути, скажімо, лисицею, яка раптом зустрілась із роздратованою вівцею. Вівцею, яка до того ж може дозволити собі найняти на службу вовків.

— І скільки часу, дозволю собі запитати, ця — Гільдія — існує? — продовжив він.

— Від сьогодні пополудні, — відповів Рерпф. — А я, знаєте, — заступник цехмайстра у справах туризму.

— Про який саме туризм ви говорите?

— Е... ми в цьому не зовсім впевнені...— загнувся Рерпф. Якийсь старий з бородою висунув голову з-за плеча заступника і проквоктав:

— Від імені виноторговців Морпорка, кажу вам — Туризм означає Бізнес. Ясно?

— І що? — сухо сказав Їмор.

— А те, що ми захищаємо свої інтереси, як я вже казав, — відповів Рерпф.

— ЗЛОДІЇВ ГЕТЬ, ЗЛОДІЇВ ГЕТЬ! — почулося квоктання старого виноторговця. Кілька чоловіків підхопили заклик. Злорф вищирився.

— І найманців туди ж! — не вщухав старий. Злорф загарчав.

— Все очевидно, — продовжив Рерпф. — Коли тут довкола грабують та вбивають посеред вулиці, які ж враження повинні залишитися в туристів? Ви долаєте чималий шлях, щоб побачити наше прекрасне місто з його багатьма історичними та культурними пам’ятками, познайомитись з його самобутніми звичаями, і одного ранку бачите, як ваше мертве тіло лежить у канаві якогось провулка чи, що теж вірогідно, спливає водами Анку, — як же ви зможете розповісти своїм друзям, як чудово проводите тут час? Визнайте правду — вам треба рухатися в ногу з часом.

Злорф та Їмор перекинулися поглядами.

— Авжеж, треба — чи не так, Злорфе? — сказав Їмор.

— То починаймо, друзяко, — погодився Злорф. Одним вправним рухом він вихопив і приклав до рота духову трубку, і дротик зі свистом полетів у бік троля, що стояв попереду. Той закрутився на місці, і щосили метнув свою сокиру, яка гулко пронеслася над головою найманця та поцілила у безталанного злодія за його спиною.

Рерпф пригнувся, і троль позаду, не гаючи часу, підняв самостріл і випустив стрілу, що швидше скидалась на гарпун — така була довга, — у найближчого найманця. Це був тільки початок...

Як зазначалося раніше, той, хто здатен сприймати випромінювання насиченого октарину — восьмого кольору, пігменту Уяви — може бачити те, що іншим недоступно.

Сталося так, що Ринсвінд, поспішаючи крізь людні, освітлені спалахами вогнів базари Морпорка, з Багажем, що плентався за ним по п’ятах, нехотячи штовхнув високу темну постать, обернувся, щоб відповідно лайнутися, і побачив перед собою Смерть. Це був Смерть[30], певна річ. Хто ж іще розгулює базаром з порожніми очницями, та й коса за плечима тільки підтверджувала його здогад. Поки Ринсвінд стояв і дивився на нього, заклякнувши від страху, закохана пара, сміючись над якимось зі своїх приватних жартів, пройшла просто крізь примару і навіть того не помітила.

Смерть, наскільки це було можливо для того, чиє обличчя не здатне на мімічні рухи, мав здивований вигляд.

— РИНСВІНДЕ? — промовив Смерть таким глухим голосом, що здалося, наче важкі свинцеві двері гримнули глибоко в підземеллі.

— Е... — спромігся вимовити Ринсвінд, намагаючись ухилитись від того безокого погляду.

— АЛЕ ЧОМУ Ж ТИ ТУТ? (Гу-гуп! — прогуділи двері склепу в облюбованій хробаками твердині під віковічною горою...)

— Е... А чому б і ні? — сказав Ринсвінд. — Так чи інакше, у вас, напевне, багато справ, тож якщо ви просто...

— Я ЗДИВУВАВСЯ, ЩО ТИ МЕНЕ ШТОВХНУВ, РИНСВІНДЕ, БО ТОБІ ПРИЗНАЧЕНО ЗУСТРІТИСЬ ЗІ МНОЮ САМЕ СЬОГОДНІ ВНОЧІ.

— О, ні, не може...

— АВЖЕЖ, ТЕ, ЩО Я ОЧІКУВАВ ЗУСТРІТИ ТЕБЕ У ПСЕФОПОЛОЛІСІ — СТРАШЕННО ПРИКРИЙ МОМЕНТ У ВСІЙ ЦІЙ СПРАВІ.

— Але ж це за п’ятсот миль звідси!

— Я Й САМ ЦЕ ЗНАЮ, УСЯ СИСТЕМА ЗНОВУ ДАЛА ЗБІЙ, ТЕПЕР МЕНІ ЯСНО. ПОСЛУХАЙ, А ЧИ НЕ МІГ БИ ТИ..?

Ринсвінд позадкував, витягнувши перед собою руки, наче хотів від нього відгородитись. За прилавком неподалік продавець в’яленої риби з цікавістю спостерігав за цим божевільним.

— Аж ніяк!

— МОЖУ ПОЗИЧИТИ ТОБІ ДУЖЕ ПРУДКОГО КОНЯ.

— Не треба.

— ЦЕ БУДЕ ЗОВСІМ НЕ БОЛЯЧЕ.

— Ні! — Ринсвінд повернувся і щодуху побіг. Смерть подивився йому вслід і скрушно зітхнув.

— НУ І ДІДЬКО З ТОБОЮ! — буркнув Смерть. Він обернувся і тут угледів продавця риби. Скреготнувши зубами, Смерть скерував на нього свій кістлявий палець, і серце бідолахи зупинилося. Втім, це Його не дуже втішило.

А потім Смерть пригадав, що мало статися пізніше цього ж вечора. Сказати, що Смерть посміхнувся, було б не зовсім точно, адже на Його обличчі завжди був отой вимушений вираз закам’янілого вищиру. Та Він замугикав якийсь мотивчик, веселий, як заупокійні псалми, і — зупинившись лиш для того, щоб забрати життя мухи-одноденки, що пролітала повз, та одну дев’яту життя кішки, що вичікувала нагоду поживитись під прилавком із рибою, (усі коти, між іншим, чудово розрізняють октарин у спектрі кольорів) — Смерть повернувся і рушив до «Тріснутого барабана».

Вулиця Коротка, що у Морпорку, є фактично однією з найдовших вулиць міста. Філігранна вулиця перетинає той її кінець, звідки шлях веде у поправну сторону, на кшталт поперечної риски у літері Т, а «Тріснутий барабан» розташований у тому самому місці, з якого видно усю вулицю від початку до кінця.

У найдальшому кінці Короткої вулиці якийсь темний подовгастий силует зіпнувся на сотню куцих ніжок і пустився бігти.

Спершу він рухався