Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

про результати нашого візиту до Старої Садиби, головний констебль заявив, що тепер він хоче зустрітися з міс Марпл.

– Буде ліпше, якщо ви підете зі мною, панотче, – сказав він. – Я не хочу, щоб якась парафіянка з вашої пастви впала в істерику. Тому прошу підтримати мене своєю заспокійливою присутністю.

Я усміхнувся. Попри свій тендітний вигляд, міс Марпл спроможна витримати натиск будь-якого полісмена або головного констебля з усіх тих, що існують на світі.

– Яка вона? – запитав полковник, коли ми натиснули на кнопку дзвінка. – Чи можна довіряти тому, що вона каже, чи навпаки?

Я поміркував над його словами.

– Я думаю, на неї можна цілком покластися, – сказав я. – Тобто в тому разі, коли вона розповідає про те, що справді бачила. Та коли вона переходить до того, що виникає в її думках, – то вже інша річ. Вона має потужну уяву й систематично думає про кожного найгірше.

– Одне слово, типова стара панна, – сказав Мелчет, засміявшись. – Ну, цю породу мені вже пора знати. Як пригадаю тутешні чаювання, то аж страх бере.

Двері нам відчинила маленька покоївка й провела нас до маленької вітальні.

– Меблів трохи забагато, – сказав полковник Мелчет, озираючись навкруги. – Але здебільшого вони високої якості. Це вітальня справжньої леді, чи не так, Клемент?

Я ствердно кивнув головою, й у цю мить двері відчинилися і перед нами з’явилася міс Марпл.

– Я глибоко жалкую, що довелося потурбувати вас, міс Марпл, – сказав полковник, коли я відрекомендував його, з грубуватою прямотою старого солдата, що, як він вважав, подобається літнім дамам. – Але я повинен виконати свій обов’язок, гадаю, ви мене розумієте.

– О, звичайно, звичайно, – сказала міс Марпл. – Я все розумію. Сідайте, будь ласка. І чи не дозволите ви мені запропонувати вам келишок шеррі-бренді? Домашнього виробництва. За рецептом моєї бабусі.

– Дуже вам дякую, міс Марпл.Це так люб’язно з вашого боку. Але я волію відмовитися. «Не їж і не пий нічого до ланчу» – такий мій девіз. А зараз я хочу поговорити з вами про вчорашню сумну подію – справді дуже й дуже сумну подію. Вона засмутила всіх нас, я в цьому переконаний. Та, можливо, завдяки розташуванню вашого будинку й саду ви зможете розповісти щось цікаве для нас про вчорашній вечір.

– Власне кажучи, я була у своєму садочку вчора, десь від п’ятої години, і, звичайно, звідти я просто не могла не бачити того, що відбувалося на території сусідньої садиби.

– Я так розумію, міс Марпл, що місіс Протеро проминула вас учора ввечері?

– Так, проминула. Я привіталася з нею, і вона висловила захоплення моїми трояндами.

– Ви можете назвати нам час, коли між вами відбулася ця розмова?

– Думаю, десь через хвилину або дві після чверті на сьому. Так, справді. Церковний годинник саме видзвонив чверть на сьому.

– Дуже добре. А що було потім?

– Потім місіс Протеро сказала, що хоче зайти по свого чоловіка в церковний дім, щоб разом із ним повернутися додому. Вона прийшла провулком, як ви, певно, розумієте, й увійшла до церковного дому через задню хвіртку й через сад.

– Вона прийшла провулком?

– Так, я вам покажу.

Сповнена енергії й бажання допомогти, міс Марпл вивела нас у сад і показала провулок, який проходив поза її садом.

– Поперечна стежка з перелазом веде до Старої Садиби, – пояснила нам вона. – Саме нею вони пішли б, якби поверталися додому вдвох. Місіс Протеро прийшла із села.

– Чудово, чудово, – сказав полковник Мелчет. – І вона пішла прямо в церковний дім, ви кажете?

– Так. Я побачила, як вона завернула за дім. Думаю, полковника там ще не було, бо вона майже відразу вийшла й пішла провулком до сарайчика-майстерні – он до тієї будівлі. Тієї, у якій вікарій дозволив містерові Реддінґу обладнати свою художню майстерню.

– Розумію. А ви чули звук пострілу, міс Марпл?

– Тоді я не чула пострілу, – сказала міс Марпл.

– Але ви чули його в інший час?

– Так. Думаю, я чула постріл десь у лісі. Але він пролунав хвилин через п’ять-десять і, як я вже сказала, пролунав у лісі. Принаймні, я так думаю. Він не міг бути… безперечно, він не міг бути…

Несподівано вона замовкла, збліднувши від збудження.

– Так, так, ми ще про це поговоримо, – сказав полковник Мелчет. – Продовжуйте свою розповідь. Місіс Протеро увійшла до майстерні?

– Так, вона увійшла туди й стала чекати. Незабаром містер Реддінґ наблизився провулком від села. Він підійшов до хвіртки церковного дому, роззирнувся довкола…

– І побачив вас, міс Марпл.

– Власне кажучи, він мене не побачив, – відповіла міс Марпл, злегка зашарівшись. – Бо, розумієте, саме в ту хвилину я низько нахилилася, намагаючись вирвати із землі одну з тих паскудних кульбаб, що, як відомо, завдають великої шкоди садовій рослинності. Її так тяжко буває вирвати. І тоді він увійшов у хвіртку й попрямував до майстерні.

– Він не підходив до будинку?

– О, ні! Він пішов прямо до майстерні. Місіс Протеро підійшла до дверей, щоб зустріти його, й обоє зникли всередині тієї будівлі.

Після цього міс Марпл зробила надзвичайно красномовну паузу.

– Можливо, він малював її портрет? – припустив я.

– Можливо, – не стала заперечувати міс Марпл.

– А коли вони звідти вийшли?

– Десь хвилин через десять.

– Це було приблизно о котрій годині?

– Церковний годинник саме видзвонив півгодини. Вони вийшли вдвох із садової хвіртки й пішли провулком, і саме в ту хвилину доктор Стоун підійшов по стежці, яка веде до Старої Садиби, переступив через перелаз і приєднався до них. Усі вони разом попрямували до села. У кінці провулка – так мені здається, але цілковитої переконаності в мене нема – до них приєдналася міс Крем. Я думаю, то була міс Крем, бо таку коротку спідницю більше ніхто не носить.

– Ви, певно, маєте дуже добрий зір, міс Марпл, якщо бачите так далеко.

– Я спостерігала за пташкою, – сказала міс Марпл. – Я думаю, то було волове очко із золотим гребінцем. Прегарне мале створіннячко. Я була в окулярах далекого бачення, і саме тому мені пощастило впізнати міс Крем (якщо то була міс Крем, а я думаю, що так), коли вона приєдналася до них.

– Справді, то могла бути й міс Крем, – погодився полковник Мелчет. – А зараз скажіть мені, міс Марпл, якщо ви так добре вмієте спостерігати, який вираз був на обличчях місіс Протеро та містера Реддінґа, коли вони проминали вас, ідучи провулком?

– Вони усміхалися й розмовляли, – сказала міс Марпл. – Вони здавалися щасливими бути разом, якщо ви розумієте, про що я кажу.

– Вони не здавалися пригніченими, або стривоженими, або щось у такому дусі?

– О, ні! Навпаки!

– Якась чортівня! – сказав полковник. – Щось по- диявольському дивне є в цій історії.

Міс Марпл несподівано приголомшила нас, запитавши спокійним голосом:

– Певно, місіс Протеро тепер стверджує, що то вона вчинила злочин?

– Боже праведний! – вигукнув полковник. – Як ви здогадалися, міс Марпл?

– Я просто подумала, що це може статися, – сказала міс Марпл. – Я думаю, люба Летиція теж подумала про щось подібне. Насправді то дівчина з надзвичайно гострим розумом. Не завжди надто делікатна, боюся. Отже, Анна Протеро стверджує, ніби вона вбила свого чоловіка. Так, так. Не думаю, що вона каже правду. Я майже