Читати книгу - "Герої (не)війни"

глухих попадания в кузов. Пикап уже кренился набок. Одна пуля, влетев в боковое окно, разбила заднее стекло в кабине и пролетела между мной и бойцом, сидевшим справа.

Сейчас я думаю, что стрельба длилась секунд тридцать, не более. Наконец машина остановилась. К нам подбежали бойцы из БТР.

— Вы, бл…, какого х…ра без флага едете?! Где опознавательные знаки? — кричали бойцы из БТР.

— Какие на фиг опознавательные знаки?! Мы на своей территории! Мы же подняли руки, вы же видели…

— Да не видели мы…

— Бл… помогите достать раненных!

Первым из кабины с жутким хрипом вывалился водитель. Сзади из прорези между бронежилетом и разгрузкой через майку хлестала кровь. Лихорадочно хватая воздух губами, он сразу упал на землю.

Рядом сквозь крики бойцов из кабины слышались стоны со стороны пассажира. «Раненый… Здесь раненый…» Боец держался за голову, лицо и шея залиты в крови, вторая рука непослушно свисала вдоль туловища. Позже оказалось, что пуля прошла по касательной, не задев черепную коробку. Прострелено предплечье.

Тем временем с выпавшего из кабины водителя сорвали амуницию, разрезали майку. В спине у солдата зияла кровоточащая воронка. Парень бледнел на глазах, каждый вздох отдавался диким глухим свистом. Рану ему кое-как перевязали, и, пока останавливали проезжающие мимо машины, чтобы добраться до ближайшей больницы, дважды вкололи адреналин…

Водитель скончался, не доехав до больницы. Второй боец с многочисленными ранениями был госпитализирован и до сих пор находится под присмотром врачей…

Это не friendly fire. Всё это случилось не в бою, а на сравнительно мирной территории, повторюсь, контролируемой украинскими войсками. На этом участке не было даже блокпоста».

Іншу таку історію мені розповів колишній боєць «Азову». Після поранення лежав у госпіталі в Маріуполі. На перекурах помічав мовчазного чоловіка з поламаною ногою. Якось наважився запитати про обставини поранення.

— Та нема чого розказувати. Нема чим хвалитися, — відмахнувся той.

— І все ж?

— Попи…ся.

— З сепарами?! — здивувався мій знайомий.

— Якби ж то.

Виявилося, танкісти на передовій напилися. І одному «зірвало башту». Заліз у танк і випустив снаряд. Тільки погано поцілив і замість ворожих позицій снаряд прилетів у наш блокпост. Один загиблий. Бійці з блокпосту підлетіли до танка, витягли звідти горе-стрілка і почали бити. Ногами. Мовчазний солдат бив так сильно і відчайдушно, що зламав ногу.

  Суд

Б’є — значить, любить. Цей варварський звичай іще цілком толерується в українській провінції. Усіма. У маленькому Старобільську про те, що Женя Винник «любить» Оксану, знали всі — навіть Остап Бендер і хлопчик, який просить у нього 10 копійок. Уже 14 років. Уперше полюбив іще до весілля. «Я вірила, що він зміниться», — схлипує Оксана. На її плечі й передпліччі гігантські гематоми, яскраво-фіолетові синці — під очима. Не змінився. Бив не просто так. Тому що любить. Патологічні ревнощі підживлював алкоголь. Міліція на заяви Оксани практично не реагувала. Женю викликали на профілактичні бесіди у відділок і відпускали. «Розбирайтеся самі, це ваші сімейні справи, не вбив же!» Одного разу вона наважилася подати в суд на розлучення. Женя на суді сказав, що не хоче розлучатися, любить дружину, і суддя… закрив справу. Оксана не наполягала.

А потім усе повторювалося. Женя їхав на заробітки у Москву, повертався з грішми, пиячив і «любив» свою дружину. Потім перепрошував, отримував прощення і знову їхав на заробітки.

Востаннє він повернувся на День незалежності 2015-го. Оксана зачинила двері, але чоловік заліз у будинок через кватирку. Уночі не чіпав. Зранку прийшов «дєдушка» (так Оксана називає Миколу — батька Жені) і приніс пиво. Випили і пішли в магазин за добавкою. Коли випили і це, дістали чарки на горілку. Оксана заховала пляшку.

— Ты зачем это делаешь?! — Сиві вуса свекра ощетинилися, в очах з’явилася погроза. — Знаешь, что будет?!

— Знаю, что будет, если он выпьет! — відрубала Оксана.

Пішли пиячити у свекра; Женя пообіцяв Оксані, що ввечері не прийде. Але прийшов. Постукав у двері, вона не відчиняла. Тоді він плечем їх вибив.

Перелякана Оксана тримала в руках телефон, щоб подзвонити хоч комусь і попросити про допомогу. Не знала кому. Він вирвав із рук слухавку, жбурнув на землю і щосили вдарив кулаком в обличчя. Потім ще і ще. До крові. Завалив на землю і бив ногами.

У цей момент додому зайшла 12-річна донька Слава. Батько, витираючи закривавлені руки, насуплено сказав:

— Іди гуляй…

І, завершивши екзекуцію, пішов і сам.

Славка між тим у сльозах побігла до своєї подруги. Її не застала, але розказала про все її матері Любі й вітчиму — солдату «Айдару» Євгену Селіну.

Дорослі заспокоїли дівчинку і почали збиратися. Євген узяв автомат.

Що було далі, Славка не бачила. Селін із Любою вийшли, підібрали Євгенового друга і поїхали до Оксани. Та лежала в крові, ледь жива. Сказала, що чоловік пішов до свекра пиячити далі. Люба залишилася з подругою, а чоловіки рушили до Винників. Звідти сусіди почули два постріли…

— Мы обедали как раз. Смотрю, во двор заходят двое военных. Сейчас будем разбираться, говорят. В каком смысле разбираться? Я им — я звоню в комендатуру, и это уже мы будем разбираться. А они прострелили мне ногу. Я упал и лежу. Они — к сыну. Ему тоже ногу прострелили, вытащили на улицу и там избили, — так, бризкаючи гнівом, підвішений до апарату Єлізарова, розповідав слідству історію Микола Винник.

У Селіна інша версія: стріляв, щоб захиститися, бо Винники кинулися на них із серпом.

Міліція повірила… Винникам. І вже за кілька днів айдарівець Селін опинився за ґратами. Щоб звільнити його з СІЗО, побратими за кілька днів зібрали заставу в майже 100 тисяч гривень. Звинувачення — хуліганство, «грубе порушення норм суспільної нормалі, вчинене з особливим цинізмом». У міліції не приховують свого недоброго ставлення до армійців. Мовляв, і п’яні ходять, і б’ються, і незаконне зберігання зброї, й інші правопорушення — усе це від добробатівців. 35 осіб затриманих.

Утім, історія з Селіним геть не вписується в таку картину. Як і її головний герой. Власник ордена «За мужність» ІІІ ступеня прийшов в «Айдар» добровольцем 2014-го. Орден він отримав за те, що у серпні 2014-го під обстрілами евакуював з селища Новосвітлівка 27 цивільних сімей.

Щоб трохи зменшити градус напруження, міліції довелося порушити справу і проти Жені Винника — за побиття дружини. Але той просто втік. Мабуть, до Москви. Не приїхав навіть на похорон батька, який нещодавно помер. Оксана знову не подала на розлучення — каже, в неї нема 600 гривень, щоб заплатити держмито.

  5 вересня. «Айдар»

П’яте вересня 2014-го. Ще було літо. Сухо, сонячно, 25 °С. Два взводи «айдарівців» в одному авто поверталися у своє Щастя. День видався важким — надходили звістки про російські танк і БМП, які, наче летючий голландець, виринали в наших тилах. Після російського вторгнення така інформація не була дивною. У обіцяне перемир’я, яке мало початися за кілька годин, ніхто не вірив. Утім, ні танка, ні БМП так і не знайшли. На блокпості біля гольф-клубу звично пригальмували. Геть не було вітру, і український прапор приречено повис. Із-за бетонних блоків вийшов чатовий. Він був якраз навпроти сонця.

— Кто? — запитав.

Мабуть, якийсь новенький.

— «Айдар», — втомлено відповів йому «Термінатор».

— «Айдар»! — для чогось гучно повторив чатовий.

І тут, перш ніж хтось щось встиг зрозуміти, заговорили кулемети й автомати. Хлопці падали, навіть не знявши зброю із запобіжника.

У айдарівському авто пробито