Читати книгу - "Небіж чаклуна"

провалимося в Ліс-між-світами. Хотілося б мені знати, чи вона знову втратить там усю свою силу? Чи то вплинуло на неї те місце, чи то був лише шок від того, що її витягли з її власного світу? Але, думаю, мені варто ризикнути. Та як мені знайти ту звірюку? Думаю, тітка Летті не дозволить мені вийти з дому, якщо я не повідомлю її, куди йду. А в мене грошей лише два пенси, хоч мені потрібно значно більше на автобуси й трамваї, якщо я захочу оглянути весь Лондон. Хай там як, а я не маю найменшого уявлення, де її шукати. Я навіть не знаю, чи дядько Ендру досі супроводжує її».

Зрештою він дійшов висновку, що йому залишається тільки чекати й сподіватися, що дядько Ендру та Відьма повернуться додому. Якщо так, йому треба буде вибігти з кімнати, вхопитися за Відьму й надіти своє жовте кільце, перш ніж вона встигне ввійти в дім. Тобто він муситиме стежити за парадними дверима, як кіт за мишею на виході з її нори; і він не покине свого спостережного пункту ні на мить. Отож він пішов у їдальню й «приліпився обличчям», як то кажуть, до шибки вікна. Це було вікно з виступом, із якого можна спостерігати за сходами аж до парадних дверей і дивитися вгору та вниз по вулиці так, щоб побачити кожного, хто наблизиться до дверей.

«Цікаво, що тепер робить Поллі?» – подумав Діґорі.

Він думав про це довго, поки минули перші повільні півгодини. Але вам не треба думати про це разом із ним, бо я вам розповім. Вона дуже запізнилася на обід, а її черевики й панчохи були мокрі. І коли в неї запитали, де вона була й що робила, дівчинка відповіла, що була з Діґорі Кірке. На подальше розпитування вона відповідала, що намочила ноги в озері й що те озеро було в лісі. Коли її запитали, а де той ліс, вона сказала, що не знає. Коли її запитали, чи то був один із парків, вона досить правдиво відповіла, що він справді був схожий на парк. З усього цього її мати дійшла висновку, що Поллі, нікого не повідомивши, заблукала в ту частину Лондона, якої вона не знала, і зайшла до незнайомого парку, де розважалася, стрибаючи в калюжі. Тож їй сказали, що вона поводилася як дуже неслухняна дівчина і що їй більше не дозволять гратися з тим «хлопцем Кірке», коли щось подібне повториться. Після цього її нагодували смачним обідом з усіх страв, які залишилися, й послали до ліжка, щоб вона поспала не менш як дві години. У ті часи таке відбувалося часто.

Тож, коли Діґорі стояв на варті біля вікна в їдальні, Поллі лежала в ліжку, й обоє думали про те, як жахливо повільно збігає час. Гадаю, я почувався б краще у становищі Поллі. Вона мала тільки дочекатися, коли закінчаться ті дві години. А Діґорі через кожні дві хвилини чув стукотіння коліс кеба або пекаревого фургона, або чув, як із-за рогу виходить хлопець різника, й думав: «Вона повертається», а потім переконувався в тому, що ні. І між цими невиправданими тривогами, протягом, як здавалося, годин і годин, цокав годинник, і велика муха – десь на недосяжній височині – дзижчала проти вікна. Це був один із тих будинків, у яких пополудні панує глибока й нудна тиша і де, здається, завжди пахне бараниною.

Протягом тривалого спостереження й чекання сталася одна невеличка подія, яку я не можу не згадати, позаяк згодом вона призвела до чогось вельми важливого. Якась леді принесла виноград для матері Діґорі; позаяк двері вітальні були відчинені, Діґорі не міг не почути розмову між тіткою Летті й тією леді в холі.

– Які чудові ґрона винограду! – долинув до нього голос тітки Летті. – Я переконана, якщо їй щось може допомогти, то це такий виноград. Але бідолашна дорога маленька Мейбл! Боюся, що потрібні фрукти з Краю Молодості, щоб допомогти їй тепер. Ніщо в цьому світі не зможе зробити для неї чогось.

Потім вони стишили голоси й говорили ще довго, але він уже нічого не чув.

Якби він не чув розмови про Край Молодості кілька днів тому, він подумав би, що тітка Летті говорила, не маючи на меті чогось конкретного, як ото часто базікають дорослі, і їхня розмова його не зацікавила б. Він майже так і подумав. Але несподівано йому сяйнуло, що він тепер знає (якщо тітка Летті й не знала), що інші світи справді існують і він навіть побував в одному з них. У такому разі десь і справді міг існувати Край Молодості. Могло існувати все що завгодно. Могли рости фрукти десь в іншому світі, які й справді вилікували б його матір. І ви знаєте, як ти себе почуваєш, коли починаєш сподіватися на щось, чого ти вкрай потребуєш; ти майже борешся проти цієї надії, бо вона надто гарна, щоби бути правдивою, а ти часто спізнавав розчарування раніше. Саме так почував себе Діґорі. Але марно було стискати за горло цю надію. Адже вона могла – справді могла бути реальною. Так багато дивних подій уже сталося. І він має магічні кільця. У тому лісі багато озер – отже, існує багато світів. І він може навідати їх усі. І тоді – його мати справді одужає. Усе знову стане гаразд. Він геть забув про те, що чатує на Відьму. Його рука вже ковзнула в кишеню, де він тримав жовте кільце, коли раптом почулося тупотіння копит.

«Що це? – подумав Діґорі. – Пожежна машина? Цікаво, який дім загорівся? Господи, вони їдуть сюди. Це вона!»

Я не маю потреби пояснювати вам, кого він мав на увазі, сказавши: «Це вона!»

Спочатку з’явився кеб. Місце для візника було порожнє. На даху, де вона не сиділа, а стояла, балансуючи з дивовижною рівновагою, коли екіпаж обминув ріг вулиці, була Ядіс, цариця цариць і жах Чарну. Її зуби оголені в вищирі, очі сяяли, як вогонь, а довге волосся маяло позаду неї, як хвіст комети. Вона стьобала коня нещадно. Його ніздрі були розширені й червоні, а боки – вкриті згустками піни. Він домчав диким чвалом до парадних дверей, проминувши стовп із ліхтарем лише на дюйм, а тоді здибився на задні ноги. Екіпаж напоровся на стовп із ліхтарем і розламався на кілька частин. Відьма зробила карколомний стрибок саме вчасно й опинилася на спині в коня. Вона тепер сиділа на ньому верхи й нахилилася вперед, щось прошепотівши йому на вухо. Певно, вона зробила це не для того, щоб його заспокоїти, а для того, щоб він геть очманів. Кінь знову здибився на