Читати книгу - "Принц Каспіан"

йому кілька дуже заплутаних лісових новин і запропонувала горіх. Дещо ошелешений таким прийомом, Каспіан не зміг відмовитись, і білка злинула так швидко, що Каспіан тільки очима її проводив. Та тут Трюфеліно штовхнув його у бік.

– Відверніться, ваша величносте! Це вкрай непристойно! Серед білок негоже навіть позирати у бік чужих запасів – що як подумають, буцімто ви збираєтесь їх поцупити! – прошепотів він Каспіану на вухо.

Білка обернулася як раз і два, простягнула Каспіану горіх, і ледве Каспіан його розлущив, одразу ж запитала, чи не стане юному королю у нагоді спритний вістовий, який не лише прошмигне у будь-яку шпаринку, а ще й сліду після себе не лишить. Гноми і Борсук дуже зраділи, що білочці запала у голову така чудова думка, щиро їй подякували та одразу ж доручили оповістити усіх про Велику таємну нараду, яка відбудеться увечері, а точніше опівночі, третьої ночі від сьогодні. «Та не забудь попередити трьох Сонь, бо ми з ними якось оминули це питання увагою», – ледве встиг з останнім напуттям Тиквік, як білку тільки й бачили.

Наступний візит належало зробити у Гримучий бір до семи братів. Задля цього спочатку довелося повернутися до сідловини, потім обійти одну з верхівок зі сходу та північним схилом спуститися до загубленої серед гір похмурої долини. У долині росли крислаті смарагдові смерічки, поміж яких подекуди виднілися великі кругляки. То й був Гримучий бір. Каспіан не допитувався, звідки така назва. Ледве він ступив у долину, як відчув, що під ногами дрижить земля, а з-під землі долинає брязк, схожий на віддаленний гуркіт грому. Тиквік попрямував до великого плаского кругляка, розміром із велику діжку для дощової води, заплигнув зверху та потупотів ногами. На превеликий подив Каспіана камінь поповз убік, відкриваючи чорний отвір, звідки дихнуло жаром, піднявся пар і повалив чорний дим. Невдовзі дим розсіявся, і Каспіан побачив, як із дірки вигулькнула чиясь голова. Навіть незважаючи на замурзаність її власника, Каспіан одразу ж здогадався, що то має бути хтось із Тиквікової рідні. Та попри родинні узи, на відміну від трьох ведмедів та Балаболки, гном довго придивлявся з підозрою до Каспіана, перш ніж запросити до себе. Темними сходами всі спустилися вниз, аж поки зненацька в очі їм ударило світло. Воно йшло від ковальського горнила. Як виявилося, вони стояли в кузні. Збоку вглибині кузні дзюркотів підземний ручай. За ковальськими міхами стояли два гноми, ще один – обценьками міцно тримав на ковадлі розпечений до червоного металевий брус, а четвертий щодуху гамселив по ньому важким молотом; а ще двоє вже витирали спітнілі лоби з маленькими ріжками замасленою рогожкою та поспішали назустріч гостям. Утлумачити їм, хто такий Каспіан, теж виявилося справою не з легких: вони не могли второпати, як таке може бути, що він, хоча й заморець, так ще й принц, але їм не ворог, а навпаки – їхній ліпший друг. Та коли всі сумніви розвіялися, вони всі як один проголосили: «Хай живе король!» та піднесли всім воістину королівські подарунки: крицеві шоломи, кольчуги й загартовані у ранковій росі мечі. А от Борсук попри усі вмовляння зовсім відмовився. Він пояснив, що він є звір, а що скажуть про звіра, що нап’яв на себе усілякі залізячки, аби зберегти свою шкуру. Звіру дані лапи, пазури, гострі зуби й прудкі ноги. А якщо вже й ті не рятують, то таку шкуру, мабуть, і рятувати не слід. Ось чому звірі обладунків не вдягають. А от Каспіан дивився і не міг надивитися на чудову роботу підземних майстрів: порівняно з мечем семи братів-ковалів його власний меч, викуваний найкращими заморськими зброярами, видавався жалюгідним і ламким, мов сухий дрючок. Каспіан подякував гномам за подарунок, а гноми (усі вони, до речі, були рудими, як і Тиквік) у свою чергу пообіцяли прийти на Велику раду.

Далі в горах за Гримучим бором, де кручі були крутішими, а скелі зубастішими, лежала суха та безрадісна Чорна розколина, в одній із печер якої мешкали п’ятеро чорних гномів. Каспіана вони зустріли теж стримано, без усілякої радості та врешті-решт найстаріший із них міркував так: «Що ж, якщо він і справді супроти Міраза, то, мабуть, варто його підтримати. Та чому б не визнати його королем, тим більше, що це не важко?» Другий за віком із сумнівом подивився на Каспіана й додав, що трохи вище за розколиною мешкає двійко-трійко лютих та жах яких страхітливих велетнів-людожерів, а також справжнісінька відьма, така злюща та підступна, що спасу немає. Так от, було б непогано переманити їх на свій бік. Якщо потрібно, він може їх туди відвести.

– Ні, краще не треба! – вихопилось у Каспіана.

– Ні в якому разі! – обурився Трюфеліно. – На нашому боці нам таких не потрібно.

А от Нікабрик, навпаки, аж зрадів, та двома голосами проти одного вони взяли гору. А Каспіан, здригнувшись, подумав: «Які ж іще жахливі істоти Стародавньої Нарнії пережили вторгнення заморців і досі ховаються десь по лісах та по горах?»

На шляху від печери чорних гномів суперечка спалахнула знов.

– Ти зрозумій, що якщо у наших лавах опиниться усіляка погань, то як ми зможемо розраховувати на Аслана? – втлумачував Нікабрику Борсук.

– Що там той Аслан, – відверто кепкуючи з Борсука, відгукнувся Тиквік, – куди важливіше, аби ми могли розраховувати один на одного! Де там той Аслан – ще не відомо, а от що б ви робили, якби не було мене?!

Борсук та Нікабрик лише знизали плечима.

– А от ви – ви вірите в Аслана? – спитав Каспіан Нікабрика.

– Я ладен повірити у кого завгодно чи у що завгодно… від цього вашого Аслана до Білої Чаклунки, аби вони допомогли позбавитися клятих заморців. Я зрозуміло висловився? – відповів Нікабрик.

Каспіан лише здригнувся, згадавши, який саме сенс вкладає Нікабрик у слово «позбавитись».

– Що ти верзеш?! – накинувся на Чорного Гнома Борсук. – Ти й гадки не маєш, хто така Біла Чаклунка! А Біла Чаклунка – то гірше, ніж Міраз з усім своїм військом!

– А от особисто мені вона нічого поганого не зробила! Так само, як і іншим гномам! – уперся Нікабрик.

Після походу до чорних гномів на серці у Каспіана лишився смуток, та він розсіявся без сліду під час наступної зустрічі. Розколиною мандрівники спустилися вниз і вийшли до долини у міжгір’ї, якою бігла стрімка гірська річка. Береги всіяв буйний квіт шипшини і наперстянки; повітря, напоєне пряними пахощами трав, аж гуло від безлічі бджіл. Трюфеліно встав навшпиньки, склав долоні трубою та голосно гукнув: «Гленсторме! Гленсторме!» – і за мить до Каспіана долинув далекий гуркіт копит. Тупіт копит посилювався, і от уже під ногами задрижала земля, почувся тріск чагарняка, і перед очі Каспіана постали найблагородніші