Читати книгу - "Напівдикий"

мене:

— Натане, розкажи нам, що трапилося, коли Габріель пішов.

Я знизую плечима. Не певний, що маю казати, не певний, що саме їй уже відомо.

— Давай я допоможу. Тобі або, точніше, Розі, вдалося викрасти ножа з будинку у Женеві. Не просто якогось старого ножа, а Феїрборн. Не просто з якогось там старого будинку, а зі штаб-квартири Ловців, і не просто в якогось старого Ловця, а в самого Клея, їхнього ватажка. Роза, безсумнівно, була талановитою відьмою. Але ви все розпланували не найкращим чином, і вона заплатила за це своїм життям. Тебе також підстрілили, — Ван затягується і випускає в мій бік довжелезний струмінь диму. Я відчуваю легкий запах полуниць. — Скажи нам, Натане, що сталося далі?

Дивлюся на Габріеля, а він киває на знак згоди.

— Мене поранили, і я не міг бігти. Габріель урятував мене, відволікши увагу Ловців, — знову намагаюся перевести розмову на Ван і запитую: — А ти врятувала Габріеля, але що ти робила в Женеві тієї ночі? Я думав, усі Чорні маги повтікали звідти. У місті було повно Ловців.

— Спочатку закінчи свою розповідь, — наполягає вона, випускаючи з кожним словом кільце диму. — Тебе поранило, але в тебе був Феїрборн. Ти втік із Женеви лісом…

Габріель перебиває її.

— Але чому, ти опинився в лісі? Чому не повернувся в Меркуріїн котедж через розколину в квартирі?

— Мені стало погано через отруєну кулю. Я заблукав. Довго не міг розшукати квартиру, а коли дістався туди, там уже кишіло від Ловців. Тому я відправився далі пішки… думав, що маю достатньо часу, щоб повернутися до Меркурії перед своїм днем народження. Я вкрав трохи їжі, одягу й грошей. Спочатку, коли поїв, мені покращало, та поступово ставало все гірше й гірше, аж поки я цілком знесилився. Я вирізав із себе отруту, а тоді втратив свідомість. Не помер… як бачите… але був до цього близький. Тоді мене й побачив Несбіт. Пізніше я отямився й рушив далі до Меркурії.

Ван робить глибоку затяжку.

— Звичайно, нас усіх цікавить одне запитання: чи це тобі вдалося?

— Вдалося. Але Меркурія не виконала церемонію Дарування.

— Ага. Бо в тебе не було Феїрборна?

— Бо вона в цей час билася з Ловцями.

Усі очікувально дивляться на мене.

Я кажу:

— Три дари мені дав батько.

Ван кліпає очима.

— Це мало бути щось надзвичайне.

— Так.

Я помічаю, що Ван кидає погляд на мою руку й перстень. Запитую:

— А ти його знаєш? Маркуса?

— Я пару разів коротенько з ним бачилася, кілька років тому. Він більше не з’являється на зустрічах Чорного відьмацтва. Давно вже.

— А де він живе, знаєш?

Вона хитає головою.

— Цього ніхто не знає.

Ми всі секунду-дві мовчимо, а тоді Ван каже:

— І твій Дар, припускаю, подібний на батьків, судячи з Несбітових побрехеньок. Це рідкісний Дар.

Я намагаюся зберігати невимушений вигляд. Не хочу зараз навіть думати про звіра. Я його взагалі не відчував у собі, відколи зранку замордував Кірена.

— А що сталося потім? — запитує Габріель.

— Батько пішов. У долині аж кишіло від Ловців. Меркурія була на мене люта. Вона сказала, що триматиме в себе Анналізу й відпустить її тільки в обмін на батькову голову або серце. Тоді нам на хвіст сіли Ловці, і я втік. Урешті-решт, десь через тиждень, я вислизнув від них остаточно. Повернувся до печери й чекав на тебе там.

— Ти довго чекав.

Хитаю головою, але не можу сказати йому, що вже був готовий здатися.

Ван каже:

— Так, нам усім пощастило, що Натан був такий терплячий.

Габріелеві вуста легенько смикаються:

— Я завжди думав, що… Натан… дуже терпляча особа.

— І отак чудово ми підійшли до сьогоднішнього дня, — підсумовує Ван. — Несбіт знайшов тебе біля печери, куди він прийшов по листи. Ага! Якщо вже ми про них згадали, чи можу я їх нарешті отримати?

Я запитую в Габріеля:

— Що мені з ними зробити?

— Я пообіцяв їх віддати Ван.

— І ти хочеш дотримати обіцянки?

— Вона врятувала мені життя.

Дивлюся на Ван. Вона має безтурботний і тріумфальний вигляд.

Я доволі помпезно виголошую:

— Звичайно, Габріелю, листи твої, і я мушу віддати їх тобі, так само, як Ван повинна віддати мені Феїрборн, бо він належить мені.

Ван і далі безтурботно всміхається.

— Тобі? Ти вкрав його у Клея. Точніше, його вкрала Роза.

— А Ловці його вкрали в Массімо, мого прадіда. Це власність моєї родини.

Вона відсьорбує ковточок чаю, а тоді запитує в Несбіта:

— Гадаєш, ми маємо віддати йому Феїрборн? Це ж ти, зрештою, ним заволодів.

Несбіт вишкірює зуби, немов якийсь паскудний пес, і заперечно махає головою.

— Я мушу погодитися з Несбітом. Ти повівся з ним доволі легковажно. Якщо навіть Несбіт зумів його в тебе забрати, то… це могла б зробити будь-яка дитина. Він має зберігатися в надійному місці. Це небезпечна й потужна зброя. Наразі, думаю, що я сама за ним припильную.

— Він мій!

— Фактично, любий хлопче… — Ван дивиться на мене, а її очі іскряться і їх оповиває дивовижний синій серпанок, — …я погоджуюся з тобою. Проте… і я це кажу з найкращих міркувань… не думаю, що ти повинен його мати. Ще ні. Це не надто хороша штуковина, у ньому повно лихих чарів. Можу тебе запевнити, що тут ніж буде в цілковитій безпеці, — вона піднімає чайничок. — Ще чайочку?

Ніхто їй не відповідає. Наливаючи чай, Ван додає:

— Натане, листи належать Габріелю. Прошу їх йому віддати.

Я дивлюся на Габріеля, і він киває головою.

Амулет

Габріель відкриває бляшанку, гортає листи, а тоді витягає одного з них ізсередини пачки. Він заплямлений сажею ще відтоді, як я переглядав його, знайшовши в димарі женевської квартири заховану там бляшанку.

Габріель кладе листа на столик між собою й Ван зі словами:

— Ось амулет. Він твій. Дякую тобі. Я був би мертвий, якби не ти.

Розпрямляє складки аркуша, й ми всі нахиляємося, щоб поглянути на амулет.

Ван каже:

— Дякую, Габріелю. Він дійсно чудовий.

Підсовуюся ще ближче. Навряд чи я б назвав його чудовим. Клаптик пергаменту, пожовклий, з позначками, написаними вицвілим чорним чорнилом, — вони щось означають, але я ще ніколи не бачив подібного письма. Воно складається з цілої низки кіл. Щоправда, вони не цілісні, тільки півкола, бо пергамент роздертий навпіл.

— Що тобі про це казала твоя мати? — запитує Ван.

— Небагато. На її думку, це могло мати якусь цінність завдяки своєму вікові. Вона розповідала, що її бабуся знайшла це в якомусь старому будинку в Берліні. Кажучи «знайшла», вона