Читати книгу - "Голова Мінотавра"

не поводиться сімнадцятирічна дівчина з порядної родини, яка, пробач за міцне слівце, вийшла з кубла смердючого батяра.

— То Рита теж повірила в тістечка? — замислено спитав Попельський і, трохи заспокоївшись, погладив свою іспанську борідку, яку Льодзя називала «татарською». — Кому? Бандитам?

— О Боже, Едварде… — Леокадія підвелася й почала ходити по кімнаті. Одягнена в синю сукню з білим комірцем, вона скидалася на вчительку з пансіону. Кузина говорила виразно, наче досвідчений педагог. — Разом із Ганною й своєю подругою Ядзею Вайхендлер Рита вийшла із квартири…

— Мені вже давно не подобається ця жидівка… — буркнув Попельський. — Ця подружка…

— Якраз навпаки, — Леокадія засміялася. — Тобі завжди подобалися жінки жидівської зовнішності. Ти що, старієш? Але слухай, що я тобі скажу й не перебивай мене! Наша побожна Ганна пішла до церкви, а дівчата до цирку. Напевне так і було! їм було цікаво нафарбуватися десь потайки, у якомусь під’їзді! По-перше, ніхто їх не впізнає, по-друге, вони відчують себе дорослими! Може, навіть, тільки не нервуй, Едварде, закурили цигарки й закашлялися, бідолашки! Сіли в цирку. Чи багато треба, щоб до них підсів якийсь жевжик, такий собі донжуан з Мостиськ? Може, це власне й був той атлет, який помітив здивування в їхніх очах? І запросив їх на тістечка до кондитерської? Але кондитерська виявилася якоюсь забігайлівкою, де збираються батяри. Тільки й того! А той батяр, який тобі все це нині розповідав, купував горілку й не знав, що далі сталося з дівчатами! А з ними нічого не трапилося! Вийшли, утекли, може, за них заступилася власниця кнайпи, так як за мене колись Мікулик? От і все, Едварде! Рита, розмовляючи зі мною, була дуже весела. Повір мені, ніхто її не збезчестив! Дівчина, що втратила честь, поводиться інакше!

І тоді задзеленчав телефон. Попельський сягнистим кроком рушив до передпокою й підніс слухавку.

— Попельський слухає, — промовив він усе ще німецькою й відразу зніяковів. Хотів те саме повторити польською, але не встиг.

— Як приємно, що пан комісар чекав на мій дзвінок і відразу заговорив німецькою, — озвався щонайщирішою німецькою мовою захриплий бас. — Отже, вам передали інформацію, що я до вас телефонуватиму? У львівській дирекції поліції, куди я сьогодні звернувся, мені сказали, що найкраще буде, якщо я подзвоню до вас десь об одинадцятій вечора. Перепрошую, я не відрекомендувався. Кримінальний директор Ебергард Мокк з управління поліції в Бреслау.

Львів, середа 13 січня 1937 року,

друга година пополудні

Начальник слідчого відділу, підінспектор Маріан Зубик, не любив комісара Едварда Попельського з кількох причин. Особа підлеглого нагадувала Зубикові про його власні помилки й недоліки. Вишукані манери, таємничий перстень-печатка дратували Зубика, який мав схильність одягатися й поводитися по-простому. Взагалі-то він чував, що Попельський буває різкий і грубий наче візник, але сам із цим ніколи не зіштовхувався. Комісар вивчав математику, яку не завершив, а потім філологію у Відні, і його знання лише підкреслювали неповну освіту Зубика. Пана начальника вигнали з хирівської гімназії після шостого класу саме через латину, якою його підлеглий хизувався аж занадто. Бездоганна, хоча й дещо франтувата елегантність комісара нагадувала Зубикові про його стоптані, рідко чищені черевики й затісний костюм. Його дратувала навіть демонстративність, з якою Попельський гладко голив свою голову, тоді як він розпачливо намагався приховати лисину, зачісуючи волосся набік. А зараз, коли Попельський доповідав йому про свою розмову з тим німецьким поліцейським із Бреслау, він дратував його своїми окулярами, такими темними, що за їх скельцями не було видно очей. Зубик кілька разів хотів поставити свого підлеглого на місце, але той завжди уникав покарання. Працював, коли хотів, у робочий час ходив на батьківські збори, залагоджував інші особисті справи й, незважаючи на це, користувався прихильністю самого шефа, коменданта Владислава Гоздзевського!

— То й що, пане Попельський? — пробурчав Зубик. — Чого ви замовкли?

— Чи можна попросити вас заслонити вікно? — Попельський занепокоєно вдивлявся в яскраві промені січневого сонця, які щедро осявали будинок бібліотеки Політехніки, помітний з вікна комендатури поліції. — Вам відомо, що це мені шкодить.

— Я згоден, — Зубик підписав якийсь принесений секретаркою документ і невдоволено глянув на Попельського, котрий заслоняв вікно. — Ну, то що там далі з тим кримінальним директором, як там його?

— Мокк.

— То що ж було далі, звідки пан Мокк уже знав, що цей псевдопедераст приїхав з тією замордованою зі Львова до Бреслау?

— Мокк поїхав до Хебзя на кордон і знайшов митників, які працювали в новорічну ніч. Один з них зізнався, що того дня він перевіряв паспорт дівчини, яка мала квиток зі Львова до Бреслау. Дівчина їхала в салон-вагоні разом із, як дещо іронічно висловився мій співрозмовник, дуже вродливим хлопцем, якого, зрештою митник добре знав з вигляду.

— Німецький митник добре знав з вигляду польського хлопця зі Львова? — здивовано запитав Зубик, обтинаючи сигару.

— Я не сказав, що хлопець був зі Львова, але у вас прекрасна інтуїція. — Попельський зручно вмостився на кріслі й усміхнувся кутиками вуст. — Атож, він знав його з вигляду, бо цей хлопець зі Львова кілька разів на рік їздив до Бреслау. Завжди в салон-вагоні. Із дівчиною їхав уперше. Зазвичай його супроводжували німці, набагато старші за нього чоловіки, які сідали до вагона на кордоні, у Хебзі. Мокк опитав і залізничників. Один із них добре пам’ятав цього пасажира, бо той зазвичай повертався до Львова тим самим потягом, яким прибував до Бреслау. На зворотній дорозі його вже ніхто не супроводжував. Оскільки цей потяг виїжджає рано-вранці наступного дня, то цей хлопець ночував у Бреслау, а тоді повертався. За описами німців, він схожий на цигана…

— Та що там ті німці знають?! Це міг бути циган, вірменин, грузин, жид… Але ж він, той циган, має якесь прізвище? Вам цей прусак не сказав? — Зубик струсив попіл до великої попільнички.

— Так. Митники записували його у своїх паперах… Із жахливими, зрештою, помилками.

— Ну, то як його звуть?

— Його звати Альфонс Трембащикевич…

— Воно й не дивно, що з помилками… Дивне прізвище, як на цигана… То що, пане Попельський? У нас є такий Трембащкевич?

— Перепрошую, Трембащикевич. Я перевірив це вчора в нашій картотеці й у відділі реєстрації громадян. — Попельський кашлянув. Він ненавидів сигари «Патрія», які курив Зубик. — Людини з таким прізвищем немає. Учора я надіслав телеграму до Варшави. І ось відповідь, яку щойно мені принесла чарівна панна Зося.

Він поклав телеграму на стіл перед Зубиком. Той довго вчитувався в один-єдиний рядок тексту.

— Зрозуміло, — він зняв окуляри й замислено проказав: «У всій Польщі є лише один Альфонс Трембащикевич… Кравець