Читати книгу - "Будь дивом"

У ролику «Щоденні промови Джесіки» п’ятирічна дівчинка з пишними білявими кучерями стоїть у піжамі перед дзеркалом на туалетному столику, розставивши ноги на ширину плечей над раковиною, і дає собі настанови:

— Мій дім прекрасний! Я можу робити будь-які добрі справи! Я люблю свою школу! Я люблю свого тата! Своїх двоюрідних братів і сестер! Я люблю своїх тітоньок! Я люблю свою маму! Люблю своїх сестер!

Вона починає танцювати, вимахуючи крихітними кулачками.

— Я люблю своє волосся! Люблю свою зачіску! Я люблю свою піжаму! Люблю свої речі! Я люблю свою кімнату! Люблю весь будинок! — а тоді починає плескати в долоні, немовби вже готова перейти до цілого світу.

— Весь мій дім — прекрасний! Я можу робити будь-які добрі справи! — каже ця дівчинка, а тоді злазить зі столика і йде повз свій горщик і кошик з іграшками. — Так, так, так, так, так! Я можу зробити будь-що хороше — краще, ніж інші!

Хто б не хотів так почуватися щоранку? Дехто може вважати, що повторювати такі промови — це суцільна дурниця, як у персонажа Ела Франкена — Стюарта Смоллі — в програмі «Saturday Night Live», коли той каже сам собі: «Я досить хороший, досить розумний і, чорт забирай, подобаюсь людям!» Однак дослідження свідчать про те, що щастя — це внутрішня робота. Науковець Соня Любомирські, авторка книжки «Як бути щасливим: науковий підхід, що допоможе мати бажане життя», вивчає людське щастя. Результати її дослідження свідчать, що життєві обставини складають тільки 10 відсотків нашого щастя.

І все?

Еге ж.

Генетика складає 50 відсотків.

А як щодо решти? Тут усе залежить виключно від тебе.

Що буде, якщо ти використаєш ці 40 відсотків на всі 100 відсотків?

Лінда Візлер Лафт, ведуча консультативної програми «Вогняна куля» в Коламбусі, штат Огайо, сама колись була в безвиході. Страх перед раком просто збив її з ніг. І вона зробила кар’єру на тому, щоб допомагати іншим людям вибиратися з безвихідних ситуацій. Лінда радить людям поміркувати, як вони сприймають своє життя тут і тепер. Проаналізуй свою теперішню перспективу, а тоді обери новий погляд на життя. Усвідом, чого не хочеш, а чого прагнеш.

Вона заохочує людей досягати розумних цілей: конкретних, реалістичних, із чіткими часовими межами. Спробуй візуалізувати кожну ціль так, немовби тобі вже вдалося її досягти. Уяви себе через 20 років. Яким ти хочеш бути в майбутньому? А тоді народжуй нового себе — щодня.

Щоранку дивись у дзеркало і стверджуй, що ти є дивом — тут і тепер. А тоді зроби крок у новий день — і побачиш, що буде.

Урок 14

Іноді досить зробити щасливою лише одну людину

Якщо ви бачили фільм із Джеком Ніколсоном «Про Шмідта», то, ймовірно, десь посередині сюжету замислилися над тим, чи справді життя героя для когось щось важило. Але винагорода з’являється наприкінці фільму: коли Шмідт стоїть серед уламків власного життя, він усвідомлює, що багато важив для однієї дитини.

Іноді ми кидаємо всі сили на те, щоб зробити щасливими всіх навколо, і навіть не замислюємося над тим, що, можливо, варто було б зробити щасливим когось одного? Мій друг Кевін Конрой, католицький священик, має життєве кредо: «Почни з бідних». Він працював проповідником-місіонером у Сальвадорі та Камбоджі. Це той чоловік, який отримує чеки, що їх виписують американці для допомоги дітям, котрі потребують їжі, книжок, медичного обслуговування.

Я познайомилася з ним 1986 року, коли влаштувалася працювати журналісткою і прагнула змінити світ. Та натомість мене засмоктали репортажі з засідань комітету зонування, присвячених висоті парканів на задніх подвір’ях у Лорейні, штат Огайо. Нудьга! А потім у газеті вирішили зробити серію матеріалів про бідняків. Я вхопилася за цю тему обома руками. Але де шукати цих людей? Усі, кого я зустрічала, одноголосно радили: «Поговори з Кевіном. Він знає всіх бідняків».

З отцем Кевіном ми обійшли весь Лорейн — залізничні шляхи, мотелі, кухні для бідних. І зустрічали там безліч бідних людей. Як я не помічала їх раніше?

Після цього він поїхав працювати на волонтерських засадах до Сальвадору, а потім — до Камбоджі. Він навчив мене, що ми ніколи не повинні забувати про те, що малі вчинки з любові — це і є служіння.

— Я живу у світі, де витрачають один долар на день, — каже Кевін. У Пномпені він працює в притулку «Маленькі паростки», де живуть діти, які стали сиротами через СНІД. Вони — всі 270 — мають ВІЛ-позитивний статус. Найменшому виповнилося три роки, а найстаршому — вісімнадцять.

Коли Кевін поїхав звідти, щоб навідати своїх родичів у Клівленді, усі діти плакали. Вони боялися, що більше ніколи його не побачать. Адже в їхньому світі той, хто йде геть, більше ніколи не повертається. Коли ж йому треба було їхати до аеропорту, діти влаштували лотерею, переможець якої отримував право поїхати разом із ним.

Філософія Кевіна полягає в тому, що іноді можна дати людині рибу раніше, ніж вудку. Він зауважує: якщо ми не дамо їм рибу, ці хворі на СНІД діти не проживуть стільки, щоб їх можна було навчити рибалити. Кевін вірить, що служіння бідним полягає в тому, що ти йдеш туди, де потрібний, але небажаний, і лишаєшся там доти, доки не станеш бажаним, однак тебе вже не потребуватимуть.

Одна з улюблених моїх історій про Кевіна — випадок, коли він вирушив до Гондурасу після потужного урагану, щоб відвезти туди гуманітарну допомогу. Протягом трьох днів після шаленого урагану Мітч організації активно збирали медичні препарати, аспірин, антибіотики, бинти та інші предмети першої допомоги. Люди стихійно несли все те до церков та аеропортів. Вони відчули велику потребу якось відреагувати на ситуацію.

Через п’ятиденний ураган у Гондурасі рівень води сягнув півтора метра. Це змінило країну і людей назавжди. Стихія забрала понад 19 тисяч життів.

Жителям Гондурасу потрібні були ліки, а не іграшки. Гігантська лялька їм була ні до чого, однак жінка в аеропорту наполягала на тому, щоб вони таки взяли іграшку з собою. Вона саме пакувала необхідне для жертв урагану Мітч на кухні, коли її діти принесли зі спальні ляльку й поклали до інших речей. «Ні, — сказала їм жінка, — віднесіть її назад». Ця лялька належала їй із самого дитинства. І вона повинна була залишитися вдома.

Вона тричі відволікалась, і тричі діти нишком підкладали ляльку до пакунків. Коли жінка побачила її вчетверте, то стисла в обіймах і заплакала. Ляльці треба їхати!

Вона віднесла всі речі та ляльку до Марти Понс, президента Гондураської асоціації в Клівленді. Жінка притискала іграшку до грудей і розповідала Марті про те, як багато вона для неї важить, а також наполягала на тому, щоб лялька опинилася в руках дитини, якій вона справді потрібна.

Марта не планувала їхати