Читати книгу - "Vita Nostra"

невисока вахтерка в ситцевому платті стояла біля входу, її грубий палець із цукерково-рожевим нігтем звелів обом підійти.

— Вам у деканат. За сходами коридором прямо, побачите самі, там на дверях написано. Валізи залиште. Ніхто їх тут не візьме.

* * *

У довгому коридорі пахло пилюкою і свіжим вапном. Тяглися двері — як у школі, тільки вищі й, мабуть, серйозніші. Напис «Деканат» у скляній рамці не залишав жодного шансу заблукати.

Сашка ввійшла й замружилася.

У кімнаті було дуже світло — ззовні крізь вікна вривалося сонце. Просто перед Сашкою виявилася дерев’яна перегородка з дверцятами. За нею сиділи дві дами — товста й тонка, обидві в білих блузах, з однаково непроникними виразами таких різних облич.

— Першокурсники? — запитала товста. — Давайте документи.

Сашка почала вовтузитися із застібкою внутрішньої кишені — для надійнішої схоронності там була ще й шпилька.

— Давайте-давайте, — поквапила товста жінка. — Здавайте, юначе, якщо готові.

Костя ступив до бар’єра першим. Жінка відклала його атестат, розгорнула паспорт, звірила щось із довгим списком на столі.

— Вітаю, вас зараховано на перший курс, — повідомила буденно. — Розпишіться тут. Оце вам ордер на поселення, оце талони в їдальню — безкоштовні обіди. Підручники вам видасть викладач. Погуляйте в коридорі, поки я дівчину оформлю…

Тонка жінка не зронила жодного слова. З-за плеча колеги глянула в список, примружилась, дуже уважно подивилася на Костю. Під цим поглядом він і вийшов, стискаючи в руках сірий конверт із печаткою.

Сашка підійшла до бар’єра. Від часу на ньому стерлася фарба, кожне деревне волокно виступало рельєфно. Сашка не втрималася і провела по прожилках долонею.

— Як вас звуть? — запитала Товста, чомусь не кваплячись розкривати Сашчин паспорт.

— Самохіна Олександра.

— Самохіна. — Палець із довгим нігтем побіг по списку. — Самохіна…

— Фаритова дівчинка, — собі під ніс буркнула Тонка. Сашка здригнулася, від її руху ляснули дерев’яні дверцята бар’єра.

— Коженников — ваш куратор? — запитала Товста, не дивлячись на Сашку.

— Ну…

— Обережніше з ним, — сказала Товста. — Він гарна людина, але жорсткий. Ось ваш ордер на поселення, талони в їдальню. Монети у вас із собою? Отут записано — чотириста сімдесят дві?

Сашка знову полізла в сумку. Поєднання цієї звичайної кімнати й звичайної, здавалося б, канцелярської процедури з золотими монетами невідомої вартості, що з’явилися на світ під час нападу блювоти, змусило її на хвилину втратити відчуття реальності. Навіть сонце за вікном здалося несправжнім.

Жінка прийняла в неї з рук важкий поліетиленовий кульок. Поклала кудись під стіл: дзвякнуло золото.

— Усе, — сказала Товста. — Ідіть, поселяйтеся, завтра о дев’ятій ранку всі першокурсники збираються в актовій залі, від входу прямо, повз статую, там маленькі сходи, побачите. Агов, хто там далі, заходьте!

— А де гуртожиток? — отямившись, запитала Сашка.

* * *

Гуртожиток містився в глибині двору, потрапити в нього можна було або від інституту, або з вулиці Сакко і Ванцетті, якщо пройти тісним, похмурим і смердючим завулком. Сашка оглянула завулок звіддаля й вирішила по настанні темряви до нього й не потикатися.

Зовні общага була довгим, облупленим двоповерховим бараком, що, видно, побував у бувальцях. Вхідні двері виявилися замкненими. Костя постукав зігнутим пальцем, далі кулаком, нарешті обережно грюкнув ногою.

— Дивно, — сказала Сашка. — Сплять вони, чи що? Котра година?

Костя зібрався було їй відповісти, коли двері зарипіли й відчинилися. Хлопець відступив, бо мало не звалився з порога.

В отворі дверей стояв високий, баскетбольного зросту хлопець із чорною пов’язкою через праве око. Був він болісно худий і якийсь скособочений, наче одна половина тіла в нього була навіки зсудомлена. Його єдине блакитне око поглянуло на Костю й переметнулося на Сашку. Вона позадкувала.

— Першокурсники? — запитав хлопець хрипким, начебто зірваним голосом. — Поселятися? Ордери є? Заходьте…

Хлопець зник у темряві, залишивши двері відчиненими. Сашка й Костя перезирнулися.

— Ми теж такі будемо? — з перебільшеною лагідністю поцікавився Костя. Сашка не відповіла: жарт здався їй невдалим.

Вони ввійшли. Зсередини барак був трохи веселіший, ніж зовні: коричневий лінолеум на підлозі, стіни пофарбовані в синє до рівня очей і потиньковані вище, сходи з залізним поруччям. Звідкілясь виривалися струмені пари, чувся шум води в душі.

— Сюди, — одноокий хлопець опинився за канцелярським столом, над яким висів фанерний щит із багатьма ключами. — Ти, дівчинко, підеш у кімнату двадцять один, це другий поверх. А ти, хлопчику, в сьому, це коридором праворуч. Від двадцять першої ключ — оцей. А в сьомій живуть двоє другокурсників, вони вже приїхали.

— Ви тут працюєте? — нерішуче запитала Сашка.

— Підміняю. Узагалі, я на третьому курсі. І звуть мене Вітя.

Хлопець підморгнув єдиним оком і засміявся. Половина обличчя залишалася при цьому нерухомою, тільки кутик рота поїхав кудись униз. Дивитися на цей сміх було настільки моторошно, що Сашка заледве не розревлася.

Вона підхопила валізу, не помічаючи ваги, й рвонула нагору сходами. Там був такий самісінький коридор, тьмяно блищав лінолеум, на білих дверях, поверх олійної фарби, темніли номерки. Сашка дійшла до позначки «двадцять один», тремтячою рукою застромила ключ у шпарину й по хвилині відчайдушних зусиль таки відімкнула.

Три панцирні ліжка під смугастими матрацами. Три письмових столи, три тумбочки. Дверцята вбудованої в стіну шафи. Велике вікно, відчинена кватирка, курне підвіконня. Сашка затягла всередину валізу, сіла на найближче ліжко й розридалася.

Хвилин п’ять вона оплакувала своє життя й своє лихо, коли в коридорі залунали кроки. Сашка ледь устигла витерти сльози: у двері стукнули й відразу, не чекаючи на відповідь, увійшли дві дівчинки. Сашка бачила їх мигцем у коридорі дорогою з деканату в гуртожиток. Обом було років по сімнадцять, одна білявка в блакитному джинсовому костюмчику, друга — русява, кругла, в спідниці до колін і трикотажній кофті.

— Привіт, — басом кинула русява.

— Привіт, — сказала білявка й відразу запитала, побачивши Сашчині червоні очі: — Ти чого?

— Та так. — Сашка відвернулася. — За домівкою скучила.

— Ага. — Білявка неуважно озирнулася. — Ясненько…

— А як на мене, то навіть добре, — сказала русява, підтягаючи свої речі до ліжка під вікном. — Вільне життя, ніхто над душею не стоїть. Роби, що хочеш.

Сашка подумала: робити, що хоче, вона не зможе, напевне, до самої смерті. Навпаки, чинитиме те, чого смертельно не хоче. Дивитиметься в очі Коженникова, сховані за чорними окулярами, й під страхом розправи виконуватиме, виконуватиме будь-які його примхи…

Уголос вона нічого не сказала. Та й голос не надто слухався.

Білявка мигцем глянула на неї.

— Я, взагалі-то, тут не житиму, — промовила замислено. — Найму, певне, хату десь поблизу. Вам же краще — просторіше буде.

Сашка промовчала. Русява знизала плечима: мовляв, діло хазяйське.

— Я Ліза, — сказала білявка,