Читати книгу - "Сильмариліон"

інших, будувати своє життя; їхні вчинки довершать форму та діяння, й остаточно, в найдрібніших деталях, постане світ.

Однак Ілуватар знав, що люди, потрапивши у вир світових колотнеч, часто збиватимуться зі шляху та користатимуться своїми дарами недоладно; тому він сказав:

— Вони-бо теж у свій час збагнуть, що всі труди їхні, врешті, лише помножують славу мого творіння.

Утім, ельфи вважають, що люди часто печалять Манве, який найкраще розуміє думку Ілуватара; і ще їм здається, що люди подібні ні на кого іншого, як на Мелкора, незважаючи на те, що він завжди боявся та ненавидів навіть тих людей, котрі служили йому.

Дар свободи водночас укорочує роду людському життя у світі, звільняє його від світу, і через нього люди швидко відходять у невідомі ельфам місцини. Ельфи-бо житимуть до закінчення днів, тому їхня любов до Землі та цілого світу значно щиріша і трепетніша, ніж людська, а з плином років стає ще і скорботнішою. Ельфи згинуть лише зі смертю світу, а доти можуть померти від руки іншого чи змарніти від горя (і до обох цих удаваних смертей вони схильні); і вік не послаблює їхньої сили, хіба що сам ельф утомиться від прожитих десяти тисяч століть; і по смерті вони збираються в чертогах Мандоса у Валінорі, звідкіля можуть із часом повернутися в Еа. Сини ж людські помирають насправді й полишають світ; за це їх називають Гостями або Чужоземцями. Смерть — то їхня доля, дар Ілуватара, і цьому дару в певний Час позаздрять навіть Сили. Та Мелкор кинув на нього тінь і змішав із темінню, і породив зло з добра і страх — із надії. Проте в давнину валари проголосили ельфам у Валінорі, що люди долучаться до Другої Музики айнурів; але Ілуватар не розкрив своїх намірів щодо ельфів після кінця Світу, і Мелкор не дізнався про них.

Розділ ІІ. Про Ауле і Яванну

Розповідають, що гномів у темряві Середзем’я сотворив Ауле; цей валар так палко прагнув приходу Дітей, котрим зміг би передати свої знання та майстерність, що не захотів дожидатися сповнення задумів Ілуватара. Тому що він не зовсім чітко уявляв собі майбутні подоби Дітей і тому що влада Мелкора досі нависала над Землею, Ауле й сотворив гномів саме такими, якими вони є донині, бажаючи, щоби ці істоти були сильні та непохитні. Позаяк він боявся, що інші валари ганитимуть його працю, то творив потайки: і спершу в чертозі під горами Середзем’я постали до життя Сім Отців Гномів.

Ілуватар же довідався про зроблене, й у ту мить, коли Ауле завершив творити і, вдоволений, почав навчати гномів вигаданої для них мови, Ілуватар заговорив до нього; й Ауле почув його голос, і занімів. І голос Ілуватара промовив:

— Чому ти вчинив отак? Навіщо взявся до праці, яка, вочевидь, понад владу твою і волю? Бо від мене в дар ти отримав тільки власне єство — не більше; тож ці створіння рук твоїх і думки лише ним і житимуть: рухатимуться, коли твоя думка їх поворушить, а якщо вона полине деінде, стоятимуть бездіяльно. Чи сього ти прагнув?

Тоді відказав Ауле:

— Я не прагнув такого панування. Я прагнув сотворити відмінних од мене істот, любити їх і навчати, щоб і вони збагнули красу Еа, який через тебе стався. Бо здалося мені, що на Арді є вдосталь простору для щасливого пробування різних створінь, однак вона й досі здебільшого порожня та безмовна. Нетерплячість спонукала мене до безглуздого вчинку. Та все ж ти сотворив мене, а отже, вклав мені в серце бажання творити; а нерозумне дитя, котре, граючись, відтворює вчинки власного батька, робить це, не помишляючи про глум, а просто тому, що є сином свого отця. Що маю чинити тепер, аби ти не гнівався на мене довіку? Як син свого вітця я приношу тобі в жертву цих створінь, працю створених тобою рук. Роби з ними, що захочеш. Але чи не краще мені знищити плід моєї самовпевненості?

Відтак Ауле здійняв велетенський молот, аби розтрощити гномів; і заплакав. Але його покірність викликала в Ілуватара співчуття до нього самого та до його задуму; і гноми відсахнулися від молота, і перелякались, і схилили доземно голови, і благали змилосердитися над ними. І голос Ілуватара мовив до Ауле:

— Пожертву твою я прийняв одразу, щойно ти її запропонував. Хіба не бачиш, що істоти сі живуть тепер власним життям і говорять власними голосами? Інакше вони би не ухилилися від удару твого, а сповняли б усякий наказ твій.

Тоді Ауле відкинув молот, і зрадів, і подякував Ілуватарові, сказавши:

— Нехай Еру благословить мою працю й удосконалить її!

Та Ілуватар заговорив знову, мовивши:

— Достоту як на початку Світу я втілив думи айнурів, так і тепер узяв я твій задум і примістив його в історії Світу; в жодний інший спосіб я не вдосконалюватиму роботу рук твоїх — як ти зробив, так і станеться. Проте я не допущу, щоб оці створіння прийшли раніше за Первородних, котрих задумав я, і щоби нетерплячість твою було винагороджено. Тож вони спатимуть у темряві під камінням і не з’являться доти, доки на Землі не пробудяться Первородні; аж до того часу чекатимеш і ти, і вони, хоч би й довго довелося ждати. Коли настане пора, я розбуджу їх — і стануть вони тобі наче діти; і часто наші діти боротимуться між собою, діти всиновлені та діти обрані.

Потому взяв Ауле Сімох Отців Гномів і вклав їх на спочинок, кожного окремо й оддалік один від одного; і повернувся до Валінору, і став чекати, і довго тяглися роки.

Позаяк гноми мали прийти в часи влади Мелкора, то Ауле зробив їх дуже витривалими. Тому вони міцні, наче каміння, вперті, однаково швидко знаходять собі й друзів, і ворогів, можуть витримувати важку працю, голод і каліцтва з такою сміливістю, на яку не натрапиш у жодного іншого народу, що володіє даром мови; а ще вони довгожителі й живуть значно довше за людей, хоч і не вічно. У старовину ельфи Середзем’я вважали, ніби по смерті гноми повертаються в землю й у каміння, з яких їх сотворили; та самі гноми вірять в інше. Гноми кажуть, що Ауле Творець, якого вони називають Магалом, дбає про них і збирає їх в окремих чертогах Мандоса; він, начебто, колись проголосив їхнім Отцям, що в час Кінця Ілуватар освятить їх і відведе їм місце серед Дітей.