Читати книгу - "Оголошено вбивство"

шкіру сірниками — та ви й на гірше здатні. Але я нічого не казати, ви мене чуєте? Я нічого вам не казати — не казати нічого. Можете послати мене назад, до мого концентраційного табору — мені байдуже.

Кредок подивився на неї замисленим поглядом, обираючи найкращу стратегію для атаки. Нарешті зітхнув і сказав:

— Ну, гаразд, тоді вдягайте капелюшок і пальто.

— Навіщо? — запитала збита з пантелику Міці.

— Надівайте свій капелюшок, вдягайте пальто й ходіть зі мною. У мене тут немає апарата, яким я зриваю нігті, та й інші знаряддя тортур я залишив у себе на дільниці. Туди ми вас і поведемо. Ти наготував наручники, Флетчере?

— Сер! — сказав сержант Флетчер голосом, у якому звучало глибоке схвалення.

— Але я не хочу туди йти! — заверещала Міці, відступаючи від нього.

— У такому разі відповідайте на коректні запитання коректно. Можете покликати свого адвоката, якщо хочете.

— Адвоката? Я не любити адвокатів. Я не хотіти адвоката.

Вона відклала качалку, витерла руки шматиною полотна й сіла на стілець.

— Що ви хотіти знати? — запитала вона похмуро.

— Щоб ви мені розповіли про те, що тут було вчора ввечері.

— Ви дуже добре знати, що тут було.

— Я хочу почути вашу розповідь.

— Я хотіла покинути цей дім. Вона вам про це казати? Я хотіла піти, коли побачила в газеті те оголошення про вбивство. Я хотіти піти. Вона мене не відпустити. Вона сувора жінка — і зовсім не симпатична. Вона примусити мене залишитися. Але я знати — знати, що відбудеться. Я знати, що мене вб'ють.

— Але ж вас не вбили, чи не так?

— Ні, — неохоче погодилася Міці.

— Тоді розкажіть нам, що ж там сталося.

— Я хвилюватися. О, я дуже хвилюватися. Весь вечір. Люди ходити туди-сюди. Одного разу мені здалося, що хтось проникнути в хол, — але то лише місіс Геймс увійти крізь бічні двері (щоб не бруднити парадні сходи, каже вона. Дуже їй вони потрібні!) Він нацистка, цей жінка з її світлим волоссям та синіми очима, такий погордливий, він дивитися на мене й думати, що я… я сміття.

— Дідько з нею, з місіс Геймс.

— Хто вона такий, вона думає? Чи має вона університетську освіту, таку, яку мати я? Чи мати вона диплом з економіки? Ні, вона лише колупатися в саду й за це їй платити. Вона викопувати та корчувати траву й за це їй платити щосуботи. Хто вона такий, щоб називати себе леді?

— Дідько з нею, з місіс Геймс, я сказав. Розповідайте далі.

— Я брати херес, склянки та печиво, яке я так гарно спекла, й нести до вітальні. Потім дзвоник, і я відчиняти двері. Знову й знову я відчиняти двері. Це принизливо — але я їх відчиняти. А потім повертаюся до їдальні, починаю чистити срібло і думаю, що мені тут буде зручно, бо коли хтось приходити вбивати мене, у мене тут лежати великий ніж, дуже гострий.

— Ви збіса передбачливі.

— А потім раптом чути постріли. Я думати: «Почалося». Я бігти через їдальню — там інші двері, не відчиняються. Я стояти хвилину і слухати, а тоді лунати ще один постріл і щось гупати, там, у холі, і я обертати ручку дверей, але вона замкнена ззовні. Я спіймана там, наче миша в пастці. І я божеволіти від страху. Я верещати та верещати і гупати у двері. І нарешті — нарешті — вони обертати ключ у дверях і випускати мене звідти. І тоді я приносити свічки, багато, багато свічок — потім світло, і я бачити кров — кров! Ох, Gott in Himme[1], я бачити кров! То не вперше переді мною кров. Мій маленький братик — я бачу, як його вбивати в мене на очах, — я бачити кров на вулицях — люди падати постріляні, вмирати — я…

— Годі, — сказав інспектор Кредок. — Дякую вам.

— А тепер, — драматичним тоном заявила Міці, — ведіть мене до в'язниці!

— Не сьогодні, — відповів Кредок.

III

Коли Кредок і Флетчер перейшли хол і підступили до парадних дверей, вони відчинилися, і вродливий молодик мало не зіштовхнувся з ними.

— Та це ж копи, нехай мене чорти візьмуть! — вигукнув молодик.

— Містер Патрик Симонс?

— Ваша правда, інспекторе. Адже ви інспектор чи не так, а ваш колега — сержант?

— Ви вгадали, містере Симонс. Можна мені поговорити з вами?

— Я невинний, інспекторе. Присягаюся вам, я невинний.

— Облиште, містере Симонс, годі вам клеїти дурня. Мені треба ще побачитися з багатьма людьми, і я не можу марнувати час. Що то за кімната? Можна нам увійти туди?

— Це так званий кабінет, але ніхто ним не користується.

— Ви ж нібито навчаєтеся? — запитав Кредок.

— Я не зміг зосередитися на математиці, а тому повернувся додому.

Приступаючи до допиту за всією формою, інспектор Кредок попросив молодика назвати своє прізвище, вік, відношення до військової служби.

— А зараз, містере Симонс, опишіть мені, будь ласка, що тут сталося минулої ночі?

— Ми забили жирне теля, інспекторе. Тобто Міці приготувала смачне печиво, тітка Леті відкоркувала нову пляшку хересу…

Кредок урвав його.

— Нову пляшку? А була й надпита?

— Так. Наполовину повна. Але тітці Леті вона не сподобалася.

— Вона хвилювалася?

— Та не дуже. Вона жінка вельми розважлива і розумна. Але стара Банні не давала їй спокою — вона пророкувала лихо цілий день.

— Отже, міс Банні дуже боялася?

— О, так, вона тремтіла від солодкого жаху.

— Отже, вона сприйняла оголошення всерйоз?

— Воно навіяло їй справжній жах.

— Міс Блеклок подумала була, коли вперше прочитала оголошення, що ви маєте якийсь стосунок до нього. Чому вона так подумала?

— О, мене звинувачують за все, що тут діється.

— Ви не мали до цього ніякого стосунку, чи не так, Симонсе?

— Звичайно ж, ні.

— Ви коли-небудь бачили Руді Шерца або чули про нього?

— Не бачив і не чув ніколи в житті.

— А все ж таки ви могли б пожартувати в такий спосіб?

— Хто вам таке сказав? Тільки тому, що я одного разу підклав у ліжко Банні яблучний пиріг, а Міці послав поштівку, повідомивши, що гестапо вийшло на її слід…

— Розкажіть мені своїми словами, що ж було вчора ввечері.

— Я щойно увійшов до меншої з кімнат вітальні, щоб узяти трунки, коли — опля, світло погасло. Я обернувся й побачив суб'єкта, який стояв у дверях і наказував: «Руки вгору!», почулися зойки та вереск, і саме в ту мить, коли я подумав: «А чи не стрибнути мені на нього?» — він стріляє двічі