Читати книгу - "Аку-аку"

лікар. Він запрошував нас усіх на хулу. Танець хула настільки популярний, що ми не відмовилися.

Танці відбувалися у маленькій хатині бургомістрової сестри, і до нашого приходу там зібралося стільки людей, що деяким довелося вилізати крізь одчинені вікна, інакше ми не змогли б увійти в двері. З жахом я побачив, що по кругу ходить великий глек з рідиною кольору віскі, яку до країв наливають у склянки. Та виявилось, що це тільки «агуа пуро» — чиста вода, яку збирали з даху під час дощу. Всім було дуже весело, а коли жінки витягнули на середину наших зніяковілих моряків і неповоротких учених, примушуючи їх викручуватися в танці, як вугрів на рибальських гачках, у кімнаті вибухнув сміх і посипалися жарти чотирма мовами. Тут було так шумно й тісно, що, здавалось, стіни не витримали б, коли б знадвору їх не підпирало ще більше людей, які намагалися заглянути крізь вікна в переповнену кімнату.

Чотири чоловіки співали й грали на гітарах. У розпалі танців до мене проштовхався сільський лікар і завів розмову на політичні теми.

— Моя мета — відчинити цим людям вікно в світ, — сказав він.

«Саме час, — подумав я, — бо тут скоро нічим буде дихати». Та він мав на увазі зовсім інше. Мені довелося вийти надвір і вислухати його.

Лікар і вчитель стоять в опозиції до всіх інших білих на острові.

— В наших жилах тече індійська кров, — сказав лікар, показуючи на свої блискучі чорні очі. — Ми хочемо, щоб ці люди мали змогу виїздити з острова і вивчати життя на материку.

«А патер Себастьян цього не хоче, — подумав я, — він боїться, що остров'яни проп'ють свій глузд, коли матимуть вільний доступ до алкоголю, і що на материку кожен зможе зловживати їхньою довірою».

— Ми хочемо підняти їхнє життя до сучасного рівня, — вів він далі. — Хочемо, щоб вони, як усі інші люди, ходили взуті.

«А патер Себастьян саме це вважає нерозумним, — подумав я. — Він якось при мені казав, що остров'яни, котрі ніколи не мали взуття, звичніші ходити босоніж по гострому лавовому камінню, від якого взуття швидко псується. У того, хто починає ходити взутим, шкіра на ступнях тоншає, і він збиває собі ноги, коли черевики рвуться. Очевидно, всі ці проблеми мають дві сторони, — міркував я, — і патер Себастьян думає про них ціле життя, а лікар прибув сюди з останнім рейсом військового корабля».

— Перед тим як іти, ви повинні дати музикантам тисячу песо або краще п'ятнадцять доларів твердою валютою. Вони чекають цього, — заявив лікар.

— Але ж усі, хто тут є, їдять наш шоколад і курять наші сигарети. Та й веселяться вони не менше за нас, — здивувався я.

— А хіба в Європі ви не платите оркестру, що грає для вас? Коли ж ви не заплатите музикантам лише тому, що вони тубільці, більше ніхто не запросить вас на танці.

Я потихеньку скликав своїх хлопців, і, подякувавши хазяям, ми вирушили додому, не заплативши жодного ере. Але запрошення на хулу в селище Хангароа не припинялись весь час, поки ми були на острові.

Ми найняли на роботу багато остров'ян. Одні з них жили в селищі і щоранку приїздили до нас верхи, інші переселились у печери поблизу місця розкопок. Щоб звільнити якомога більше своїх людей, ми взяли також чотирьох жінок, які прибирали в таборі та прали білизну. Одна з них, Ерорія, виявилася невтомною робітницею і чудовою людиною. Для тих, хто її не знав, ця жінка здавалася грозовою хмарою. Та варто було викликати в неї посмішку (що, до речі, легко було зробити), як хмара випаровувалася, ніби вранішня роса, і все її грубе обличчя сяяло сліпучим сонячним світлом. Вона вже кілька років служила в патера Себастьяна, і він послав її до нас наглядати за табором, як найчеснішу і найвідданішу людину. Як не дивно, але Ерорія та її стара сива зовиця Маріанна були найзавзятішими дослідницями печер. Із свічкою й маленькою залізною сапкою вони обходили весь острів, нишпорячи по старих печерах, де колись жили люди, і викопували в них прадавні кам'яні сокири та кістяні знаряддя для невеликої колекції патера Себастьяна.

— Тільки в печерах ще можна щось знайти, — сказав нам патер Себастьян. — Візьміть Ерорію і Маріанну і попросіть їх показати всі старі печери, які вони познаходили.

— Коли розкопки вже йшли повним ходом, ми осідлали чотирьох коней і разом з Ероріею, Маріанною та фотографом вирушили оглядати підземний світ.

Першого дня ми з ранку до вечора лазили по темних печерах. Деякі з них були зовсім відкриті — варто тільки зігнутися, щоб увійти всередину, інші — так замуровані камінням, що виднілося лише маленьке чотирикутне віконце, в яке можна було влізти лише плазом. Але в більшості вони являли собою справжні пастки, куди треба було засувати спочатку випростані ноги, потім, витягнувши руки над головою, вигинаючись, як змія, пролізати крізь довгу, вузьку шахту. Майже всі ці шахти були старанно викладені кам'яними плитками, часто дуже майстерно відполірованими. До багатьох печер вхід пролягав крізь кам'яну стіну горизонтально або під невеликим кутом. Але траплялись і такі, де шахта йшла в землю вертикально, як димар, і доводилось притримуватися стегнами і плечами, поки не дістанешся до темної, як ніч, печери.

Більшість цих печер такі низькі, що в них ніяк випрямитися на весь зріст. У деяких можна тільки сидіти або стояти, зігнувшись у три погибелі. Тут жили мешканці острова Пасхи в давнину, принаймні в ті неспокійні часи, коли не почували себе безпечно в очеретяних хатинах на поверхні землі. Тут вони ховалися й тоді, коли острів відвідували представники нашої раси.

Більшість печер були такої величини, як середнього розміру ванна кімната, і такі темні, що не видно було навіть власної руки. Холодна долівка була вкрита товстим шаром покидьків і так утоптана тисячами рук і колін, що стала тверда, як дорога. Стелею й стінами правила просто скеля, подекуди трохи підмурована.

В одному місці ми спустилися ніби у великий мурований колодязь. На дні його зяяв вузький отвір, що вів до трьох просторих печер, розташованих похило одна над одною. Це місце для Ерорії було особливо дорогим — воно колись належало її родові, в цих печерах жив її дід. Долівку тут жінки старанно перекопали своїми сапками. Я підняв з землі відпилений шматок людської кістки з діркою на одному кінці. Його можна було носити на шиї як амулет.

Трохи ближче до берега Маріанна показала на зарослий фундамент схожої на човен