Читати книгу - "Скорочено Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

чи ні, а я — твоя дружина. За це свідчать твої власні слова, що не можуть і неповинні бути неправдиві. За це свідчить твій підпис".

Дон Фернандо слухав мовчки, а Люсінда дивилась на неї, зворушена нещастям Доротеї і здивована її розумом та красою. Нарешті Фернандо, вражений словами Доротеї, відпустив Люсінду й промовив:

"Ти перемогла, прекрасна Доротеє. Ти перемогла, бо ніхто не наважиться заперечувати правду, яку ти кажеш".

А Карденіо підійшов до коханої, яка ледве не зомліла. Ця пригода дивувала всіх присутніх.

Розділ XXIV

(де оповідається про те, що трапилося ще в корчмі і про багато іншого вартого уваги)

Тим часом настала ніч, і корчмар з наказу дона Фернанда доклав усих зусиль, щоб упорядити якнайкращу вечерю. Коли вона була подана, всі сіли за довгий стіл й посадили на почесне місце дон Кіхота. Вечеря в супроводі цікавих розмов скінчилась пізно. Всі погодились розійтись та відпочивати, а дон Кіхот запропонував вартувати коло замку, щоб який велетень чи інший мандрівник-негідник не напав на них. На цім усі заспокоїлися, і в корчмі запанувала тиша. Не спали тільки корчмарівна та служниця Маріторнес, які, знавши божевілля дон Кіхота, вирішили попустувати з ним. Дівчата сіли біля віконця на сіннику й побачили нашого рицаря верхи на коні. Він час-від-часу зітхав і промовляв до сеньйори Дульсінеї ніжні слова. Тут корчмарівна почала пошепки кликати його. Почувши її голос, дон Кіхот повернув до корчми голову і при місяці побачив, що його кличуть із віконця. Одразу рицарська уява ідальго підказала йому, що вродлива донька володаря замку закохалася в нього і добивається прихильності. Він під'їхав до вікна і сказав, що він не може нікого кохати, крім Дульсінеї Тобоської. Тоді дівчина попросила ідальго виконати одне прохання — дотягнути руку до вікна.

Маріторнес збагнувши, що дон Кіхот на це погодиться, миттю збігала до стайні, взяла там оброть Пантового осла і повернулась до віконця саме тоді, коли дон Кіхот, ставши на сідло, щоб дістати до вікна, і подати руку закоханій дівчині, сказав:

"Я даю вам її не для поцілунків, а щоб ви могли глянути на склепіння нервів на ній, на її м'язи, на широчінь та велике число її жил і зрозуміти, яка могутня мусить бути рука, у якої така п'ясть".

Маріторнес швидко зробила петлю на оброті, наділа її дон Кіхотові на руку, а потім міцно прив'язала другий кінець оброті до дверей. Маріторнес, прив'язавши його, втекла разом із корчмарівною, сміючись. Дон Кіхот ніяк не міг звільнитися і страхався в душі, що Росінант зрушить з місця. І справді, коли б Росінант рушив хоч на крок, наш рицар повиснув би на руці. Нарешті, побачивши, що його прив'язано і що дами пішли, дон Кіхот вирішив, що все це — чарування. І він почав клясти себе за легковажність та необачність. Дон Кіхот то лаяв свою недолю, то згадував Дульсінею, то гукав вірного зброєносця і, кінець-кінцем, почав плакати, гадаючи, що його зачаровано назавжди;

На світанку до воріт корчми під'їхало кілька вершників, добре озброєних. Дон Кіхот голосно крикнув їм, що у замку ще всі сплять, і нехай вони зачекають, поки прокинеться володар замку. Один з вершників відповів, що ідальго каже дурниці, називаючи корчму замком. Наш рицар почав сперечатися, і тоді товариші вершника почали, наче скажені, стукати у ворота. Всі, хто був у корчмі, прокинулися від цього грюкоту, а корчмар відчинив ворота. Тим часом один з коней вершників підійшов обнюхати Росінанта, що незрушно стояв. Той повернувся й собі почав обнюхувати коня. З першого ж. його поруху ноги у дон Кіхота зіскочили з сідла, і він повис на оброті й відчув такий біль, наче йому відривали руку.

Розділ XXV

(де нечувані пригоди в корчмі тривають далі)

Дон Кіхот зарепетував так, що переляканий корчмар побіг подивитися, хто там кричить. Маріторнес, розбуджена цим криком, збагнула, в чім річ, залізла на сінник і небачена ніким розв'язала оброть, що тримала дон Кіхота. Дон Кіхот одразу упав на землю перед очима корчмаря й подорожніх, що оточили його. Потім він підвівся, розв'язав петлю на руці, сів на Росінанта, взяв у руку спис, і від'їхавши в поле, крикнув:

"Кожного, хто скаже, ніби мене зачаровано, я, якщо дозволить принцеса Мікомікону, називаю брехуном, вимагаю відповіді й викликаю на поєдинок".

Здивовані цими словами, новоприбулі перестали дивуватися, коли корчмар пояснив про божевілля ідальго. Дон Кіхот, побачивши, що ніхто не звертає на нього уваги, лютував з досади. Якби в своїх рицарських правилах він міг знайти пункт, що дозволяв мандрівному рицареві втручатися в нову пригоду, давши слово втримуватися від них, поки завершить, вже розпочату, він напав би перший.

А на той час на подвір'я корчми заїхав цирульник, у якого дон Кіхот відібрав таз, тобто шолом Мамбріна, а Санчо Панса перемінив збрую на ослі. Одводячи осла до стайні, цирульник побачив Санчо, що припасовував в'ючне сідло, і відразу визнав його за своє. Цирульник відважно закричав, щоб Санчо повернув йому таз, сідло й збрую, які він у нього вкрав. Санчо, побачивши такий несподіваний на себе напад, схопив однією рукою сідло, а другою ударив цирульника по зубах, що в того аж кров потекла. Дон Кіхот з великим задоволенням спостерігав, як захищається зброєносець, і, побачивши в тому здібну для цього людину, вирішив при першій же нагоді висвятити його на рицаря.

На галас збіглися всі, хто був присутній у корчмі, а ідальго, ставши між цирульником та Санчо і відпихнувши їх обох, поклав сідло на землю, поки не з'ясується істина. Ідальго почав пояснювати, що він дійсно забрав у цирульника таз, але то не таз, а шолом Мамбріна, як законну здобич після бою.