Читати книгу - "Українські казки"

Пішли вони вчотирьох. Де хліба випросять, де на роботу за харчі стануть — так і йдуть. Дійшли до якогось роздоріжжя, де чотири дороги розходяться. Подивився козак Мамарига й каже:

— Тут, брати мої, треба нам розійтися. Є в мене три мідні гроші, беріть собі кожен по грошу, та хто на яку сторону хоче, туди й ідіть. А мені яка дорога зостанеться, така й буде.

Дав він їм кожному по мідному грошу попрощалися вони й розійшлися — той на ту дорогу а той на ту… Пішов далі козак Мамарига сам-один. І ходив по світу довго — аж три роки. Ішов він якось великим лісом, та й вийшов на широку галявину.

Коли дивиться — чотири чоловіки один із одним б'ються.

— Добридень, — каже, — люди добрі, а за що це ви б'єтесь?

А вони відповідають:

— Та ось є в нас торбинка-волосянка, що сама дає їсти й пити, торбинка-дротянка, що будь-яку роботу сама робить, та чоботи, що по воді ходять. А ще є в нас кінь Гивер. Так отой каже, що я візьму оте, а отой каже, що і я візьму те — ніяк не поділимось, того й б'ємося.

«Еге, — думає козак Мамарига, — це, значить, ті самі розбійники. Ну, заждіть же, я вас помирю!» А сам говорить:

— Чи згодні ви послухати мене, козака Мамаригу? Ніхто краще не розсудить вас, як я.

— Згодні, — кажуть розбійники, — помири нас, козаче Мамариго!

— Отак зробіть, — каже він. — Покладіть отут біля мене торбинку-волосянку, торбинку-дротянку, чоботи, і коня Гивера біля мене поставте, а самі йдіть на кінець галявини. Тоді я махну рукою, а ви й біжіть усі разом: хто перший прибіжить, той бере, що найбільш до вподоби, потім другий собі візьме, далі й третій, а вже четвертому — те, що зостанеться.

Побігли вони на той кінець галявини, а козак Мамарига не став часу гаяти — вмить торбинки на плечі закинув, чоботи взув і на коня Гивера скочив.

— Гей, козаче, — питає кінь Гивер, — як тебе нести — чи поверх дерева, чи поверх очерету?

— Неси поверх дерева! — говорить козак Мамарига.

Як піднявся кінь понад деревами — розбійники це побачили, біжать назад, та де вже їм коня Гивера наздогнати!

А козак Мамарига від'їхав далеченько тим конем та й думає: «Треба мені моїх побратимів шукати та їм їхнє майно повернути, що колись розбійники відняли. Віддам їм торбинки, волосяну й дротяну, і чоботи, а вже кінь Гивер мені зостанеться». І поїхав по світу їх шукати.

Довго там чи хутко, а приїжджає він якось до багатого двору. Просить води напитися, коли це виходить із хати господар і питає:

— А хто ти є і куди їдеш?

— Я, — каже, — козак Мамарига. Їду шукати моїх побратимів.

Зрадів той чоловік, кинувся до нього:

— Та я ж і є твій побратим, що колись торбинку-волосянку знайшов і від пана втік!

— Отож я й привіз тобі твою торбинку-волосянку! — каже козак Мамарига.

Тут побратим бере його за руки. Веде до хати. Садить до столу, подають йому їсти й пити. Козак Мамарига дістає торбинку-волосянку та й дає йому.

— Ні, — каже побратим, — не візьму я в тебе торбинку, нехай вона твоя буде. Мені ж отой твій мідний гріш щастя приніс, я тепер забагатів і живу в повному достатку.

Погостював козак Мамарига у свого побратима днів зо три, а тоді попрощався з ним і далі поїхав — ще двох побратимів шукати.

Чи довго, чи хутко, а приїздить він до ще багатшого двору. Виходить господар — а то другий побратим, що колись торбинку-дротянку знайшов та від пана втік! Ну, й цей козака Мамаригу з пошаною зустрів, а від торбинки-дротянки відмовився:

— Я, — каже, — із твого мідного гроша тоді забагатів і живу тепер у повному достатку. Нехай торбинка твоя буде.

Погостював козак Мамарига і в цього, та й поїхав третього шукати. Їздив, їздив по світу і ось приїхав до багатого двору, ще багатшого за перші двори. Вийшов назустріч господар — а то третій побратим! Прийняв і він козака Мамаригу з пошаною, а від чобіт відмовився.

— У мене, — каже, — від твого мідного гроша достаток пішов, то мені тепер ті чоботи не потрібні — нащо мені поверх води ходити? А тобі вони, може, в пригоді стануть.

Попрощався козак Мамарига і з цим побратимом та й поїхав собі далі по світу мандрувати, щастя-долі шукати. Їздить та й їздить, поки втомиться, а тоді спиниться десь при дорозі й торбинку-дротянку дістає:

— Торбиночко-дротяночко, став мені шатро!

Виходять тут із торбинки слуги, вмить шатро поставлять, а самі знов у торбинку сховаються. Козак Мамарига тоді торбинку-волосянку розшморгує:

— Торбиночко-волосяночко, дай мені їсти й пити!

Ураз де не візьметься стіл, на столі наїдки, напитки різні — їж, пий донесхочу. Ось коли козак Мамалига вже ситий, тоді тільки скаже:

— Торбочко, уберись!

Усе й прибереться знову в торбу, як і не було.

Отак мандрував козак Мамарига та, мандруючи, й приїхав у чужу землю. І почув тут від людей, що є на цій землі король, а в короля проти палацу стоїть столітній дуб, а під тим дубом лежить скарб незліченний. І оголосив король: хто того дуба зрубає, коріння викорчує і скарб дістане, то він тому півкоролівства подарує і дочку свою заміж віддасть. Та тільки хто не брався, нікому не під силу того дуба зрубати.

Почув про те козак Мамарига і вирішив:

— Що ж, спробуємо зрубати!

Подався він до королівського палацу та й оповістився, що приїхав, мовляв, дуба рубати. Вийшов до нього король.

— Хто такий? — питає.

— Я, — каже, — козак Мамарига, можу тобі скарб з-під дуба дістати.

— Ну, — каже король, — як дуба зрубаєш і скарб дістанеш, то я тобі півкоролівства подарую і дочку мою, королівну, за тебе віддам. Та як не зробиш те за ніч — твоя голова з пліч!

От настала ніч. Козак Мамарига пішов до того дуба, розшморгнув торбинку-дротянку:

— Торбиночко-дротяночко, зрубай дуба. Коріння викорчуй, скарб дістань!

Тут вийшли з торбинки слуги, взялися до роботи. А козак Мамарига ліг собі осторонь і спочиває. Ще й півночі не пройшло, а вже дуб зрубаний, коріння викорчуване і скарб на землі лежить. А слуги знов у торбинці поховалися.

Королю не спиться, не терпиться. Встав він удосвіта, вийшов на ґанок та так і оторопів: нема у дворі дуба — вже зрубаний, а там, де він стояв, — тільки яма глибока, і стоять край тої ями великі скрині ковані, а в