Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

вона має бути. Зате вона буде там, де не треба. Хоч би там що, будьте обережні з водою.

Сидячи біля мене, Куміко кивала із серйозним виразом обличчя, але я знав, що вона ледве стримує сміх.

— З якою водою? — поцікавився я.

— Цього я не знаю. Просто водою, — відповів Хонда-сан. — Правду кажучи, я сам також натерпівся через воду, — провадив він далі, знехтувавши моїм запитанням. — Біля Номонхана зовсім не було води. На передовій — безлад, постачання — перерване. Ні води. Ні продовольства. Ні бинтів. Ні боєприпасів. Просто жах! Начальників, що сиділи в тилу, цікавило одне: як найшвидше захопити територію. Про постачання ніхто й не думав. Бувало так, що я три дні води в роті не мав. Розстеляв уранці рушник, який набирав у себе трохи роси, потім викручував з нього кілька крапель вологи. От і все. Іншої води не було. Я тоді навіть думав, що краще вмерти, ніж так мучитися. У світі немає нічого страшнішого за спрагу. Через неї хотілося потрапити під кулі й умерти. Навіть солдати, поранені в живіт, кричали й просили води. Дехто божеволів. Справжнє живе пекло. Просто перед нами текла велика ріка. Там було скільки завгодно води. Але ми туди не могли дістатися. Між нами й рікою — ряд велетенських радянських танків з вогнеметами. Позиції противника обтикані кулеметними гніздами, як подушечки голками. На висотах — натреновані снайпери. Серед ночі вони палили освітлювальними ракетами. А в нас — тільки піхотні гвинтівки моделі «38» і по двадцять патронів на брата. Багато моїх товаришів пробиралися до ріки, щоб води зачерпнути. Бо вже не могли терпіти. Жоден назад не вернувся. Усі загинули. Тому я кажу: якщо сидиш тихо, то не рипайся.

Хонда-сан добув серветку і голосно висякався. Перевіривши результат, зім’яв її й викинув.

— Звичайно, чекати, поки течія відновиться, прикро. Та якщо треба — то доведеться. А тим часом удавай, що ти вмер.

— Тобто ви хочете сказати, що мені краще певний час побути мертвим? — спитав я.

— Що?

— Тобто ви хочете сказати, що мені краще певний час побути мертвим?

— Саме так, — підтвердив він.

Хто не ризикує —

Той не виграє.

Номонхан.

Після того Хонда-сан ще добру годину розповідав про Номонхан, а ми тільки слухали. Цілий рік ходили до нього щомісяця, але жодних «вказівок» від нього не отримали. При нас він майже ніколи не ворожив. Геть усі його розповіді стосувалися номонханського інциденту. Того, як уламок гарматної кулі зірвав півчерепа в лейтенанта, що був з ним поряд; як він вистрибнув на радянський танк і підпалив його пляшкою із запалювальною сумішшю; як вони догнали й застрелили радянського льотчика, що зробив вимушену посадку в пустелі. Усі ці історії були цікаві й захопливі, але, як завжди у світі ведеться, втрачали свою привабливість після семи-восьмикратного повторення. До того ж голос, яким він їх розповідав, через надмірну гучність не годився для цієї мети. Відчуття було таке, наче вітряного дня він стоїть на краю прірви й кричить комусь на протилежному боці. Здавалось, ніби сидиш у першому ряді приміського кінотеатру й дивишся старий фільм Акіри Куросави. Вийшовши з дому старого, ми якийсь час почувалися глухими.

Однак ми — або, принаймні, я — радо слухали Хонду-сана. Більшість його розповідей, повних крові, виходили за межі нашої уяви, але в устах неохайно одягненого старого, що доживав свого віку, подробиці боїв втрачали реальність і здавалися казками. Майже півстоліття тому загін Хонди запекло воював на безплідній, без жодної травинки, смузі землі на кордоні Маньчжурії та Монголії. Я нічого не знав про війну поблизу Номонхана, поки не наслухався розповідей старого. А була це неймовірно героїчна битва. Майже беззбройні, вони вступили у протиборство з добірними радянськими механізованими військами й зазнали повної поразки. Багато військових частин виявилися розбитими й знищеними. Офіцерів, які самовільно відвели солдатів з передової, щоб урятувати їх від неминучої смерті, командування змусило покінчити життя самогубством. Більшість солдатів, які потрапили в радянський полон, після війни відмовились повертатися на батьківщину, коли це стало можливим, побоюючись, що їх звинуватять у дезертирстві. Тож їхні кістки залишилися в монгольській землі. А Хонда, якого через глухоту демобілізували, став хіромантом.

— Зрештою, усе вийшло на добре, — сказав старий Хонда. — Якби я не втратив слуху, то мене, напевне, послали б умирати кудись на південні острови. Так сталося з більшістю солдатів, які залишилися живими після Номонхану. Для імператорської армії Номонхан став живою ганьбою, а тому всіх, хто там вижив, послали на найжорстокіші бої. Їм ніби казали: «Ідіть туди і вмирайте!» Штабісти, що допустили під Номонханом такий безлад, досягли нових військових щаблів, а деякі з них після війни навіть стали політиками. А от хлопці, що за їхнім наказом ішли в бій, майже всі загинули.

— А чому армія так соромилася Номонхана? — поцікавився я. — Солдати мужньо воювали, чимало з них загинуло. Чому ж тоді так безсердечно поставилися до тих, хто вижив?

Однак Хонда, здавалось, не почув мого запитання. Ще раз зі стуком перемішав ворожильні палички.

— Будь обережний з водою, — сказав він.

На цьому того дня наша розмова скінчилася.

Після сварки з батьком Куміко ми перестали ходити до Хонди-сана. Відвідувати його, як і раніше, знаючи, що послуги старого оплачує тесть, я не міг, а платити (скільки, я так і не з’ясував) зі своєї кишені не дозволяло наше фінансове становище. Адже тоді, після одруження, ми ледве зводили кінці з кінцями. Ось так ми врешті-решт забули про Хонду — так само, як більшість зайнятої собою молоді забуває про старих.

Лежачи того дня в ліжку, я все думав про старого Хонду. Намагався зіставити його слова про воду з тим, що казала про неї Мальта Кано. Хонда попереджав: будь обережний з водою. Мальта Кано духовно вдосконалювалася на острові Мальта для того, щоб досліджувати воду. Збіг, можливо, випадковий, але обоє водою страшно переймалися. І це мене трохи занепокоїло. Після того я уявив собі картину боїв коло Номонхана: радянські танки, кулеметні гнізда і за ними ріку. І нестерпну спрагу. У темряві я виразно чув, як шумить ріка.

— Тору! — тихо озвалася Куміко. — Ти не спиш?

— Не сплю.

— Я хочу сказати про краватку. Щойно згадала. Ту крапчасту я у грудні віддала в хімчистку. Вона зім’ялася, треба було попрасувати. А забрати назад забула.

— У грудні? — здивувався я. — Так це ж півроку тому!

— Такого зі мною ще не було. Ти ж мене знаєш, правда? Я нічого не забуваю. От тобі й на!