Читати книгу - "Сповідь у камері смертників"

Стуса — статтю-звернення до ЮНЕСКО про святкування 50-літнього ювілею поета з самвидавського часопису «Український вісник» нашого відомого літературного критика і публіциста Євгена Сверстюка, поки не закінчили.

Під час минулої зустрічі із Станіславом В'ячеславовичем він казав про поганий стан здоров'я Олени Микитівни внаслідок перевантаження роботою і, м'яко кажучи, несистематичністю її розпорядку дня і просив мене, зважаючи на мою вікову перевагу, примусити її не працювати вночі і більше звернути увагу на своє здоров'я.

На жаль, я цього не спромігся зробити. Як я міг це зробити в тих квартирних умовах та ще при моєму особистому бажанні якомога більше сприяти її праці над перекладами Стуса?!

Про купівлю будинку мова зайшла на третій день. Дяка Богові, що Тамара Львівна Половникова підхопила ідею і зголосилась допомогти Олені Микитівні.

Наступного дня вони поїхали до Парабелі. Я почувався досить зле. Пішов до сільського лікаря і попросив направлення в районну лікарню. У Парабелі ми зустрілись у наших знайомих Єпанчинцевих. На той час Олена Микитівна і Тамара Львівна знайшли житло, і ми разом подалися його оглянути. Це була половина старого-престарого будинку. Один ріг нахилився, дах старий, але всередині доволі просторо, окремо лазня, є гарний город. Власниця продавала його за 3000 карбованців.

На той час з Томська повідомили, що до кампанії збирання грошей прилучилася протилежна сила і всіляко силкується стати на перешкоді.

Олена Микитівна і в Парабелі так само звечора довго не лягала спати і стала почуватися вкрай погано. До того ж вільні дні її закінчувалися, і вона мусила їхати. Ми провели її на теплохід. Всю подальшу біганину по різних установах і кабінетах з дивовижною енергією і діловитістю здійснила Тамара Львівна. По-перше, вона позичила 2000 крб. і зробила можливою купівлю до того, як назбирають гроші у Томську, і незалежно від тамтешніх протидіючих сил; по-друге, усі переговори в кабінетах вона проводила сама і тим самим зробила можливим мій вихід на сцену аж у найостаннішу мить. Це був вирішальний чинник, оскільки він дав можливість попередити втручання КДБ і міліції. По-третє, попередити втручання міліції допоміг той факт, що, крім посвідчення засланця, я мав свій звичайний паспорт, і нотаріус, оформляючи справу, просто не знала, що я засланець. (Коли я перебував ще під адміністративним наглядом, мені надіслали паспорт з уральської зони, щоб підштовхнути на поїздку за межі Парабельського району, а потім спіймати і покарати за порушення правил адміністративного нагляду. Провокацію задумували без міліції, і вона не знала, що паспорт у мене на руках. Після прописки паспорт у мене забрали, але купча була вже укладена, і на всіх спробах загнати мене в гуртожиток була поставлена крапка). Щоб помститися, начальник міліції покарав мене за те, що в Березівці я не хотів виселятися іншого приводу не знайшлося, — зобов'язавши мене ходити до міліції 10, 20 і 30 числа кожного місяця на реєстрацію до квітня 1989 року.

Я трохи походив до парабельського терапевта, а Олена Микитівна, виявляється, захворіла на пневмонію із ослабленням серця, її поклали в лікарню, де вона пролежала цілих півтора місяця, перш ніж могла поїхати до Москви.

У придбаному житлі роботи виявилося дуже багато. Оскільки мої речі по дорозі з Березівки застряли і замерзли десь у Наримі, довелося позичати найпростіший інструмент. Сусід виявився діловою людиною, але без допомоги моїх доброчинців Єпанчинцевих мені було б скрутно.

Це дуже добрі і навдивовижу гостинні люди. Вони недавно переселились у нову простору квартиру, яку ціле літо будували-добудовували та доводили до ладу, і ще не встигли натішитися новим затишком, як на їхні голови звалилася купа гостей. Я напочатку гадав, що наша навала навряд чи дає їм щось інше, крім неприємних турбот. На щастя, я помилявся. Олександр Васильович позичив мені весь свій інструмент і робочий кожух, а Тамара Андріанівна щось з постільної білизни на випадок приїзду гостей. В наступні тижні вони надали чималу допомогу в інших поб. утових питаннях, що так потрібно в перший період життя на новому місці. Обоє вони освічені й начитані люди (він біолог, вона філолог, директор середньої школи), передплачують силу періодики і за безліччю службових справ та вихованням двох діток якимсь дивом встигають прочитати нові публікації не лише цікавої публіцистики, а й художніх творів. Вже по закінченні ремонту я часто навідувався до них, і завжди їхня добродушна гостинність та обговорення проблем перебудови затримували мене довше, ніж я спочатку гадав. Певно, як і всі земні істоти, вони не янголи. Відмінність типів зумовлює відмінність поглядів, але, з другого боку, вона ж рятує від страшенної нудьги. Адже гармонія також неможлива там, де звуки усі рівні. Попри їхню відмінність, вони однакові у прагненні зробити добре діло іншому, і я завжди буду вдячний В. Божкові, який зазнайомив мене з цим подружжям.

3 грудня мене повідомили про звільнення із заслання, видали паспорт і відпустили на всі чотири боки. Скоро я поїду в Україну.

Читаючи за юних літ Жуля Верна, Стівенсона, «Дерсу Узала» Арсеньєва і мріючи про подорожі в далекі країни, я ніколи не мріяв про Сибір. Коли вивчав історію революційного руху і долі декабристів, кирило-мефод'ївців, петрашевців і Грабовського, Сибір відштовхував мене, як лід відштовхує голу руку. Коли я сам став на шлях боротьби за демократію і свободу України, я боявся його, можливо, лише трохи менше, ніж божевільні. Тепер полишаю Сибір з іншим почуттям, яке не могло б виникнути без тих чудових людей, з якими велінням долі я познайомився.

Звичайно, з погляду інтересів України це знову зло, бо всеприйнятність Сибіру поглинає багато українців і послаблює напруженість на Україні, так потрібну для боротьби за її національні права. Але ж ми не лише українці і росіяни, не лише «політики», а ще просто люди, і в цьому чисто людському розумінні я не можу не згадувати тутешніх добрих людей своїм добрим словом. Я тут не став своїм. Я тут гість. Але вони господарі гостинні. І коли б їм випало бути в Україні, я дякував би Господу, якби він дав мені змогу бути не менш гостинним господарем щодо моїх гостей.

13–15 грудня 1988 року, с. Костарево.

ЩО ДАЛІ?

Яким би не було ярмо, воно завжди приносило менше страждань тому, хто мирився з ним, аніж тому, хто противився йому.

Український народ не звик до свободи слова. Понад два сторіччя колонізатори навіюють свої ідеї і поняття і за всяку самостійницьку думку переслідують, засилають до Сибіру, запроторюють до в'язниць. Тепер уперше настає пора, коли