Читати книгу - "Три листки за вікном"

дитиною тієї ж таки alma mater – Київської колегії.

Проте побоювання мої про тимчасовість такого спокою невзабарі здійснилися, і це сталося знову без моєї волі. Важко сказати, що трапилося, але наступного літа земля ніби здригнулася піді мною, а з очей спала чарівна плівка, через яку зорив на світ. Замість любої серцю гавані, я побачив нудне село, на яке аж дивитися було немило, нудні горби; остогидла мені й курява, яка щодня набивалась у горлянку, й маленька річечка, змулена хлопчаками й заросла зіллям. Нецікаві стали й розповіді козака-характерника, бо він, старий, забував, що казав учора, й повторював ті ж самі мудрощі. Я роззирнувся навколо – все те, що кілька днів тому було мені повабне, видалося тепер буденним і сірим. Немає спину людським забаганкам, любий читальнику, це я знаю, – але що мав чинити?

Отож знову запав у душу мою неспокій, про який не раз вгадано на цих сторінках, і я втратив мир на душі. Ще переконував себе прикладом Горація, шепочучи латинські вірші про любу селянську тишу, але й те мені не допомагало. Чуття мої, дорогий читальнику, не брали участі в цій грі. Потайки я вже знав: всі остороги й самопереконання – невеличка облуда; я ж уже підсвідоме поклав покинути це село й податись у мандрівку далі – мене вабило в золотопромінні сіті просторих доріг.

Часом виходив за село, ставав на його вступі просто серед Шляху і, примружуючи очі, дивився. Незвідь-що я там бачив: порожнє, біле, розстелене серед зеленого полотно, але не міг не піддатися сильному й поривному потягу – мене вабило ступити на нього й забути про все, що залишилосяза спиною. Велика й свята, люб'язний читальнику, притягальна сила дороги, і я відчуваю це навіть зараз, коли став ветхий днями і вже, напевне, ніколи не вирушу в жодні мандри.

Уночі я погано став спати, а якось привидівся мені дивний сон. Буцімто я, Ілля Турчиновський, позбувся тіла й маю живу саму тільки голову. Щоб рухатися, я мусив звичайнісіньким чином котитися і терпів од того немалі незручності й прикрості. Одного ж разу відчув, що за мною женуться коні. Вони наздогнали мене в чистому полі, оточили півколом, а тоді, ставши на задні копита, почали перекидати мною, ніби м'ячем. Весело іржали при цьому, я ж злітав у повітря, тамуючи подих, бо щохвилини міг упасти й розбитися, а коні ще й пританцьовували, показуючи великі слиняві зуби. Це тривало довго, доки не вдарив мене один із коней занадто сильно – я полетів од цих навіжених гравців геть. Але не впав на землю, а щасливо зачепився за дерево. Зрісся із тим деревом і став йому за плід. Над головою у мене співали птахи й шепотіло листя, поступово я почав розуміти тиху мову того листя, як і спів пташок. Любий затишок і спокій відчув, живучи на тому чудному дереві, і це тривало доти, доки не подув сильніший вітер. Мене гойднуло, і я раптом уздрів, що довкола па гіллі висять такі ж, як і моя, голови. Вітер гойдав їх, як і мене, і я з подивом упізнавав їх – усі знайомі мені. Он мої вороги-співподорожани, ось компанійський сотник, отаман, козаки, дяк, ієромонах Теодозій, шинкарка, ген праворуч – батько мій і мати, брати й сестри, сусіди й інші знайомі. Півдерева, однак, було захилено від мого зору, і я спитав у компанійського сотника, що був до мене найближче: кого заховано там?

– Ті, з ким ще здибаєшся, – мовив він спокійно.

– А що це за дерево? – запитав я.

– Дерево життя, – відповів отаман. – Хіба не пізнаєш? Я упізнав: такий малюнок бачив ув одній із книг. Знову уважно роззирнув дерево – все, що міг бачити, і, на здивування моє, зазначив, що серед тих облич бракувало одного. Мені полегшало від того, але дочасно. Вітер гойднув мене знову, і я уздрів, що внизу таки майнула голова Страха.

– І ти тут? – запитав.

– Без мене не обійдеться, – засміявся Страх, і я прокинувся від того сміху…

Отакий чудний сон привидівся мені в одну із тих неспокійних ночей, і це прискорило мій відхід із Попової Гори, очевидно, такий сон – провіщення нових мандрів, це сказав мені і сонник. Тієї ж днини я зважився і з цим рішенням рушив до компанійського сотника й отамана, щоб відпроситися.

Мене відпустили не без жалю.

– Послухай мене, – мовив мін доброзичливець отаман. – Не такий ти чоловік, щоб по дорогах тулятися. Знову потрапиш у халепу…

Ці слова були розумні, мудрі й пророчі, а я надто молодий, щоб їх послухати. Окрім того, трапилася нагода – налучився мені у співподорожани купець Іван Рона, що так само, як і я, прямував до Могилева, везучи залізо, – я знову опинивсь у владі доріг.

РОЗДІЛ XVI,

у якому оповідається про те, як Турчиновський дістався до Могилева

Кажуть, кожна людина народжена під якоюсь зіркою. Мені важко сказати, що то за зірка, яка колись освітила й моє чоло, але часто здається, що її вже немає. Не скажу, щоб те мене надто смутило, але й утіхи з того мало. Кожен-бо крок у житті чиню з потугами, і проти того воля моя слабка. Кажуть fatum, ще кажуть – так складається, але мені не хочеться шукати тут розгадок: коли воно так, то й так!

Іван Рона був спокійний і розважливий. Він майже не розмовляв, лише мовчки йшов біля своїх возів, тоді як його спідручні та я лежали на сіні.

– Чи не замало, пане Роно, – спитав я, – берете спідручних, щоб захищати в дорозі своє добро?

– Везу залізо, – сказав цей мовчазнюк і нічого більше. Мовляв, хто понадиться на такий крам?

Була в тому, звісно, рація, і я примовк і собі, мені погідно лежалося, і дивився я в небо, а там стояли найчудовіші з чудових храми – я мимовільно милувався на вишукані й ладні їхні тіла.

– І все-таки, – сказав, щоб завершити розмову, – застерегтися не завадить.

Рона цвиркнув крізь зуби й подивився на мене сивими, надумір спокійними очима.

– Яке там застереження, – сказав неохоче. – Я ж везу залізо!

Цей мовчазнюк був-таки достобіса певний із себе, то я і собі заспокоївся і заколивався на возі, дивлячись, як пишуть по небі спокійні письмена хмари. Спробував навіть угадати те письмо, і в моїй розмлоєній свідомості прокреслилися десь такі слова:

Чоловік в житті не знав, де спинитися він має,

Дума: світ увесь пізна, та облуда це одна,

Хоч