Читати книгу - "Двоє над прірвою"

вантажних — з танками, артилерією, кухнями. Ех, причепитися б! Забратися б під брезент — і лежати до самого фронту! А там тихцем сплигнути — і до своїх!

Однак мрія — одно, а дійсність — зовсім інше. Не сядеш на поїзд — скажена швидкість. Та й вартові удень помітять. Отже, або треба вибрати такий перегін, коли колія йде на підйом і швидкість знижується до мінімуму, або ж, що найбільш доцільно, вночі пробратися на яку-небудь станцію, де такі ешелони зупиняються, і, непомітно прокравшись до вагона чи платформи, залізти в затишний куточок.

Найближчою такою станцією була Гота, і, як тільки на землю упали густі сутінки, втікачі залишили своє тимчасове сховище й рушили туди. На стару асфальтну дорогу, що з’єднувала Ейзенах і Готу, звертати побоялися. Дуже вже небезпечно: можна запросто напоротися на німців. Тому попростували по шпалах, по лівій колії, назустріч рухові поїздів.

Йти було легко: світив місяць. Коли б не голод і не спрага, особливо спрага, що ставала нестерпною, вони почували б себе зовсім добре.

Але спрага мучила все дужче. Пекла вогнем нутрощі. У горлі пересохло. Першою не витримала Таня.

— Я більше не можу… Хоч би ковток води!

Володя безпорадно розвів руками.

— Де ж її тут візьмеш?

— В долині повинен же бути якийсь рівчак!

— Долина широка. Може, десь і є, та звідси хіба побачиш?

— Тоді звернемо вбік.

Струмка вони не знайшли, зате натрапили на обнесені металевими сітками мініатюрні садки й городи міських жителів, любителів покопатися в землі. Здалеку в нічній імлі ці садки здавалися просто лісом чи чагарником, а виявилося, що тут ціле багатство для втікачів — груші, яблука, сливи, а ще — горох, картопля, шпинат…

Володя на мить остовпів від радощів, а потім кинувся вздовж огорожі до гіллястого дерева, що звісило важкі віти через сітку. На гілляці, обтяжуючи її і пригинаючи мало не до землі, жовтіли проти місяця груші-лимонки.

— Таню, сюди!

Яка насолода! Соковиті груші танули в роті, як мед! Наївшись їх досхочу, в потім перелізши через сітку, бо хвіртка була замкнена, в садок, нарвали повен рюкзак — про запас.

Яблука й сливи їм сподобалися менше — видно, ще не достигли. На городину, що росла на грядці, зовсім не звернули уваги. Були раді не тільки тому, що наїлися, а й тому, що несподівано для себе знайшли досить надійне джерело харчування. Адже таких городів і садків вдосталь усюди: їх не важко відшукати в околицях першого-ліпшого великого міста.

Таке відкриття порадувало і підбадьорило їх.

— Тепер будемо з їжею, — сказав Володя. — Якраз середина літа — не пропадемо! Груші, яблука, сливи, картопля, помідори — все нам пригодиться!

— Треба тільки завидна натрапити на них, — погодилася Таня.

Перепочивши кілька хвилин на східцях садової хатини, де господарі зберігали інструмент та деякі домашні речі, вони підвелися і тим же шляхом — через тин — перестрибнули на посилану гравієм доріжку.

І тут раптом перед ними виросла темна постать.

— Гальт!

Кроків за десять з мисливською рушницею-двостволкою в руках стояв сторож. Сутулуватий, у крислатому капелюсі з пером, у крагах, що блищали проти місяця, в інший час він здавався б смішним. Але тепер було не до сміху. Прямо в груди дивилися темні дула рушниці.

— А-а, попалися, голубчики! — прошепелявив старий. — Прокляті злодюги!.. Хто ви — поляки, французи чи, може, росіяни?..

Втікачі вражено переглянулись. Оце втекли! Ну й у дурне становище потрапили! Що робити?

Володя благально простягнув наперед руки.

— Послухай, старий, опусти рушницю! А то з-за десятка груш, чого доброго, всадиш нам у животи порцію шроту!

— І всаджу! Будьте певні!

— Але ж, батьку, май совість! — вигукнув Володя. — Невже ти, коли був молодим, ні разу не заглянув до чужого саду? Га?

Німецька мова, видно, спантеличила старого. Він закліпав безвіїми повіками, пожував цупкими старечими губами.

— Ти мені баки не забивай!.. Чому не заглядав? Заглядав! Лазив і я, звичайно… Тільки ж не таким лобурем, як ви зараз, а хлопчаком, підлітком… А таким, як ви, я вже працював!

— І ми працюємо…

— Можна повірити! По чужих городах!

— Та ні, працюємо кочегарами на паровозах. А це одержали повістку до армії, — все сміливіше брехав Володя. — Не сьогодні, то завтра станемо солдатами фюрера — і ф’ю-ю-ть!..

Він не пояснив, що буде, — повезуть кудись чи уб’ють. Але, як не дивно, саме цей вигук розжалобив старого. Він раптом заморгав очима, опустив рушницю, дістав з кишені хустину і витер очі.

— Ось як!.. Тоді інше діло… А я думав… Звідки ж ви? З Ейзенаха чи з Готи?

— З Герштунгена, — відповів Володя, пригадавши назву вузлової станції за Ейзенахом.

— З Герштунгена? Далеченько… Та для кочегарів це запросто. Проїзд безплатний…

— То ми можемо йти?

Старий махнув дулом рушниці.

— Ідіть. Та вдруге сюди не потикайтеся, а то натрапите на іншого…

— Спасибі. А вдруге, слово честі, не будемо тут, — цілком щиро запевнив Володя. — Ще раз дякуємо, старий!

— Е-е, за що дякувати. За якісь там груші… Коли тут Німеччині кінець… Всьому кінець! — І махнувши безнадійно рукою, старий закинув за спину рушницю і перший рушив геть.

Його худа, сутулувата постать поволі віддалялася, щедро скроплена сріблястим місячним сяйвом. В такт крокам похитувалося високе перо на капелюсі, блискали наглянсовані краги, тихо шурхотів гравій.

Коли старий зник десь у темряві, втікачі знову переглянулись.

— Нічого не розумію, — прошепотіла, полегшено зітхнувши, Таня.

— Що ж тут розуміти? На цей раз пронесло… Передусім виручило моє знання німецької мови. На перший раз я переконуюся в тому, що знати — це значить могти, бо знання — то могутня сила… А по-друге, німці стали не ті. Чула, що старий сказав? Що там, мовив, якісь нещасні груші, коли Німеччина терпить тотальний крах!.. Це сьогодні він так каже. А два роки тому, коли його сини марширували до Москви чи на Кубань, він би так зі мною не говорив, а всадив би в живіт заряд шроту — і будь здоровий! Я їх перебачив за ці роки!.. Ого!

Вони підійшли до залізниці, здерлися на крутий насип і повернули ліворуч, на схід. Розмова сама собою припинилася.

3

Старовинне місто Гота привільно розкинулося на рівнині, біля Тюрінгенського Лісу, що могутнім гірським кряжем підходив майже до самого вокзалу.

Сюди втікачі добралися на четверту ніч, перед ранком, і, зморені й голодні, бо запас груш вичерпався, лягли спочити просто на землі, притрушеній сухою глицею.

Коли встало сонце, схопилися і, цокаючи зубами від холоду, зійшли на голу вершину гори й сіли