Читати книгу - "Не судилось (Панське болото)"

вони мою волю захотiли в'язати, та й люблять, — не чужий же я?

П а в л о. Тим-то, що люблять, то й будуть рятувати тебе; це ж для них "бесчестие званню".

Ми х а й л о. А як я не схочу їхнього рятунку?

П а в л о. Проклянуть. Тут уже так i клади: прийдеться з родом поламати навiки!

М и х а й л о. А далi що?

П а в л о. Жити своїми руками i завойовувати невпинною працею собi щастя.

М и х а й л о. Трудне щастя…

П а в л о. Звiсно, шлях терновий; треба з певними силами рушати в дорогу. Але я тебе на цьому шляху не покину, вiр!

М и х а й л о. Знаєш, i пiп не повiнча без согласiя батькiв…

П а в л о. Пусте! Ми вже про це балакали з дядьком твоїм; вiн домовить i попа!

М и х а й л о. Правда, правда; тут єдиний дядько поможе. Тiльки почекай!

П а в л о. Що, страшно зразу одцуратися од панських розкош i придоб?* (*Придоба — зручнiсть.)

М и х а й л о. Не страшно, а безглуздо, не спробувавши броду, кидатись у воду. Коли все одно ламати, то чому не зробити проби? Ану ж переконаю їх i випрошу згоду? Батько мiй чоловiк простий i не надто уже лихий; мати драматургiю нехай i зробить, але…

П а в л о. Тож-то, що але: одкриєш таїну та гвалту наробиш! Слухай мене: кинь отi проби, їдьмо мерщi з Катрею: адже над нею висить тяжкий меч!

М и х а й л о. Як же його так зразу? Та от вiзьми, щоб поїхати повiнчатись, упорядитись як-небудь треба грошей; то як же я обiйдусь без батька?

П а в л о. Так-так, правда… дарма! У мене оце умерла тiтка i по духовнiй одписала тисячу карбованцiв; вони там менi й присланi опекою. Вiзьми їх, серце!

М и х а й л о. Спасибi, друже! Але остатнiх твоїх грошей не вiзьму: коли я i чим їх вiддам?

П а в л о. Не плети абичого, тут дiло iде про чоловiчу жизнь, а ти будеш у якiсь гонори грати! Хiба лишень для того, аби крутить!

М и х а й л о (чуло). Друже мiй, Павле! Невже ти мене важиш за паршиве ледащо? Невже я буду здатен усе, що придбав найкращого у своїй душi, закинути ласощi ради? Невже ти менi бiльше не ймеш вiри? Чи ж я упав так низько, чи безповоротну пiдлость вчинив? Чого ти мене кривдиш — що я один раз хочу побалакати з батьком за неї?.. Таж я серце своє готовий оддати за Катрю…

П а в л о. Угамуйся, друже! Вибач менi: може, справдi у мою голову одне погане лiзе? (Пригорта його). Тiльки слухай, коли уже наважився з старими побалакати, то не одсовуй справи! Бо, не дай боже, дiйде чутка до двору, то сяк чи так, — а замордують твою милу.

М и х а й л о. Я сьогоднi конешне перебалакаю, а там, як не в лад, то я мерщi — до вас.

П а в л о. Ну, як знаєш; тiльки поводься, як твоє серце прокаже, та не бари дiла! Я ще з тиждень пробуду в цих краях у дядька. У його й грошi твої лежатимуть.

М и х а й л о. Не вимагай мене, серце, за грошi: вони тобi знадобляться на чорний день.

П а в л о (устає). Ти знов своє? Твоє дiло та Катрине i є той чорний день: менi ваше дiло дороге; то не смiй менi й писнути, бо, їй-богу, ще поб'ю!

Михайло, усмiхаючись, обнiма Павла.

А менi на чорта вони, отi грошi! Поки оцi мозольнi руки не одсохли, — працюватимуть; та чи багато менi й треба!.. На дiло — друга рiч, а для мене самого…

М и х а й л о. Поки самого, а — усмiхнеться доля, то й власного щастя заманеться…

П а в л о. Кому, нам? Гай-гай! Не на те пiшли! Нам, лихом битим боякам, не про своє щастя дбати! Наша доля, Михайло, може, десь у туманi гойдається на гiлцi… Ну, прощай! Не дбай же тiльки про себе самого, а пам'ятай, що в твоїх руках чужа жизнь! (Хутко обнiма i виходить).

Михайло проводжа.

В И Х I Д III

Михайло сам; вертається з рушницею.

М и х а й л о. От тобi i щастя! Швидко минув чарiвний сон: розбуркав Павло грубо, жорстоко, — i сувора доля, з турботами, з нуждою та скрутою, грiзно стала перед очима… (Бере рушницю, опирається на неї). Але Павло правду казав: страшно за мою зiрочку! Треба рiшатись батьку сказати. Тiльки як його пiдiйти? Язик не повернеться. Коли б як наздогад; або призвичаїти потроху до цiєї думки… А може, матерi перше сказати, попросити? Просто голова туманiє… А треба, треба! (Замислившись, iде).

Декорацiя хутко мiняється.

Картина 2

Дворище Дзвонарихи. Направо хата, збоку сiнешнi дверi; за хатою садок. Лiворуч — тин i причiлок другої хати, Дмитра Ковбаня. Просто — повiтка й ворота; за ними йде вулиця. По той бiк мрiють городи, а над заленочком садкiв здаля сяє хрест i баня церковна. Вечiр. Спочатку ясно, а пiд кiнець сонце заходить i сутенiє потроху.

В И Х I Д I

Дзвонариха стара i Катря.

Д з в о н а р и х а (виходить, обпершись на Катрю, i сiда на призьбi). Ху-ху! (Оддихує). Хвалити милосердного бога, i не гадала, i не сподiвалася уже бiльше бачити ясне сонечко, небо святе, а господь i привiв.

К а т р я. Я така рада, така рада!

Д з в о н а р и х а. I я рада, доню: раз за тебе, а друге, що менi дано ще пiльги спокутувати грiхи мої. (Позирає кругом). Як же славно тут дихати свiжим повiтрям; дух який iде з садочка: гвоздиками, любистком, пахне… Дихала б i не надихалась!..

К а т р я. Дасть бог, мамо, швидко одужаєте тепер: я вже так молилась, на часточку подавала. Сьогоднi i панiматка в церквi питались про вас i проскурку ото дали.

Д з в о н а р и х а.