Читати книгу - "Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик"

Кіт уп’яв у хлопця пильний проникливий погляд, а перегодя повернувся і рушив з місця. Шаста, звісно, пішов за ним. Кіт перейшов цвинтарище і зупинився. А тоді вмостився на задніх лапах, хвіст обкрутив калачиком довкруж себе, витягся мов струна і завмер, незмигно дивлячись у бік Нарнії та Півночі, мовби на чатах. Шаста влігся поряд, повернувшись лицем до гробниць, а спиною притулився до кота. Тож якби із цвинтарища з’явилося щось небезпечне, він би одразу побачив, а теплий м’який бік кота зігрівав його спину. Комусь пісок здасться не надто зручним ложем, але Шасті не раз доводилося спати на голій землі, тож йому нічого не вадило. Хлопця не полишав неспокій, його турбувало, що трапилося із Бругу, Аравісою та Гвіною. Та по якомусь часі його таки зморив сон.

Розбудило хлопця якесь завивання. «Мабуть, приверзлося у сні», — подумав Шаста. Але тут відчув, що кіт десь зник. Хлопець, звісно, волів би не лишатись зараз на самоті. Шаста лежав із закритими очима: йому було страшно озирнутися довкола. Ми із вами також сховалися б під ковдру. Та з-за спини, десь із пустелі, знову долинуло це жахливе виття. Шаста широко розплющив очі і сів.

Ясно світив місяць. Шаста зауважив, що камінні темно-сірі силуети гробниць немовби витяглись і підсунулись ближче. Вони скидались на велетів у довгих хламидах і з каптурами на головах. Опинитися тут уночі саміському, за два кроки від могил… звісно, неприємно. Але виття долинало не з цвинтарища, а з пустелі. Шаста повернувся спиною до склепів (хоча йому ой як цього не хотілося) і пильним поглядом міряв безкрає піщане море. У цю хвилину пронизливе завивання прокотилося зовсім близько.

«Хоч би не леви», — подумав хлопець. Правда, ці звуки не дуже були подібні на рик, що його він чув тієї ночі, коли разом із Бругу стрів Аравісу і Гвіну. Це завивали шакали. Шаста цього не знав. А якби і знав, то навряд чи мав би велике бажання зустрітися із ними.

Виття пролунало ще раз, а тоді вдруге. «Їх там багато, — подумав хлопець. — Не знаю, що це за звірі, але вони зовсім близько».

Якби Шаста зараз був здатен діяти розсудливо, то він повернувся б, перейшов через цвинтарище і спустився до річки. Там мешкали люди і жоден хижак не посмів би поткнути туди носа. Але Шаста боявся духів. Ще раз опинитись поруч із цими велетенськими камінними склепами… ануж хто вистрибне звідтіля? Це було нерозумно, але Шаста волів зустрітися з хижаками, ніж із духами. Виття щораз наближалося, і хлопець уже зібрався дати драла… але в останню мить уздрів, що від пустелі відділилася якась величезна чорна пляма і рушила просто на нього.

У темряві Шаста не міг добре роздивитися. Та він бачив, що це звір, бо мав чотири лапи, а на голові метлялася грива. У цю хвилину звір несподівано зупинився, обернувся у бік пустелі і гучно рикнув. У гробницях безладно заметалася луна. Виття урвалося. У хлопця від переляку віднялися ноги. А звір саме повернувся до Шасти і взявся пильно його розглядати.

«Лев, Я так і думав, це лев, — запульсувало у голові хлопця. — Усе, мені гаплик. Ох і болітиме, о-ох. Швидше б уже кінець. Цікаво, що відбувається з людьми, коли вони умирають? О-о-ох! Він іде!» Шаста заплющив очі і міцно зціпив зуби, очікуючи, що зараз у нього уп’ються лев’ячі кігті і зуби.

Але… наступної миті щось тепле і м’яке обкрутилося довкола його ніг. Шаста відкрив очі і вигукнув:

— Ой, та воно зовсім не таке велике, як мені здавалося! Десь половина з того. Ба ні, ледве чверть. Гей, та це кіт! Мабуть, мені усе намарилось. Треба ж таке! А виглядало велике як кінь.

Отож чи примарився йому той великий звір, чи ні, але зараз побіля нього мостився таки кіт. Він уважно вивчав хлопця своїми великими зеленими незмигними очима.

— Ох, котику, — схлипнув розчулено Шаста, — як добре, що ти знову зі мною. А то мені таке приверзлося.

Хлопець улігся на пісок поруч, спиною притулившись до кота, — як увечері, коли вкладався спати. Невдовзі Шаста увесь зігрівся — і заспокоївся.

— Скільки житиму, ніколи більше не знущатимусь із котів, — мовив Шаста, звертаючись почасти до кота, почасти до самого себе. — Знаєш, якось я жбурляй каміння в одного старого шолудивого кота. Ой! Перестань!

Бо на ці слова кіт обернувся і добре дряпнув його по щоці.

— Гаразд, досить розмов, — потягнувся Шаста. Зрештою, ти й так не розумієш, що я кажу.

Хлопець задрімав.

Зранку, коли Шаста прокинувся, кота уже не було. Сонце підбилося височенько і пісок устиг розпектися. Хлопець звівся і протер очі. Його мучила спрага — язик, здавалося, присох до піднебіння. Пісок мінився під сонячним промінням — від яскравих поблисків боліли очі. З боку Ташбану до Шасти долинав ледь чутний гул великого міста, але тут панувала тиша. Хлопець повернув голову ліворуч і подивився на захід, аби сонце не сліпило очей. Там, ген на обрії, виднілися гори. Одна мала аж дві маківки. «Треба іти у тому керунку, казав крук, — подумав Шаста. Так, немає сумніву, це Пайр. Тоді чого марнувати час, поки усі позбираються?» І він ногою проорав у піску глибоку борозну у напрямі гори Пайр.

Ну а далі, ясна річ, треба було роздобути якісь харчі та пиття. Шаста підтюпцем пробіг через цвинтарище. У денному світлі гробниці виглядали майже буденно — хлопець навіть здивувався, що іще недавно так їх боявся. Шаста спустився до берега, а там попри річку тяглися поля і сади. Вряди-годи траплялися люди, але було їх негусто, бо кілька годин тому відчинили міську браму й усі селяни зраненька подалися до міста. Отож Шасті ніщо не перешкоджало учинити такий собі «рейд», як назвав би це Бругу. Хлопець заліз через пліт у сад і роздобув там три апельсини, диню, пару фіг і гранат. Після того Шаста пішов до річки, тримаючись, проте, на віддалі від мосту, досхочу напився, а далі скинув зі себе брудне манаття і пірнув. Хлопець-бо виріс побіля моря і плавати навчився, ледве зіп’явшись на ноги, тому не міг оминути такої нагоди. Потому виліз із води, влігся на траву і дивився на той берег, де височів Ташбан, сповнений величі та могуті. Раптом хлопець подумав, що за той час, коли він купався, друзі могли добратися до цвинтарища («…і підуть далі, без мене… може…»). Шаста схопився, притьмом натягнув на себе одяг та чимдуж пустився до цвинтаря. Доки