Читати книгу - "Пан Ніхто"

часу він зайняв щодо мене позицію великодушного доброзичливця.

— Так, — киваю головою. — Більшість матеріалів уже є. Лишилася передова стаття і…

— Гаразд, гаразд, бачу, — уриває він мене і виходить з кімнати.

Після першої години йду до кав'ярні, яку всі емігранти називають «У болгарина». Якось дивно — немов самі вони австралійці. Тоні й Милко, як завжди, зайняті тоталізатором. Обідаємо втрьох, а потім, оскільки сьогодні субота й робити нічого, починаємо пиячити. Один офіціант хворий, другий відгулює до вечора, тому нас обслуговує сам хазяїн. Це незграбний чоловік, з округлими, як у жінки, плечима і непорушним обличчям з обвислими щоками, що якось дивно контрастує із жвавими хитрими очицями.

— Консумуйте, хлопці! Профітируйте, поки я сам: пурбоарів не беру! — підбадьорює він нас, добираючи за звичкою французькі слівця з болгарськими закінченнями.

— Кажи це Емілеві, — озивається Тоні. — Сьогодні він пригощає.

Я не заперечую, хоч і не збирався нікого пригощати. Нашим шефам слід було б повчитися в нас: ми втрьох ніколи не сперечаємося, кому з нас розраховуватись.

— Ти надто стараєшся, друже, — каже мені Тоні після третьої чарки, коли хазяїн подав нам наступну пляшку божоле. — Якщо гадаєш у такий спосіб завоювати симпатію Кралева, то глибоко помиляєшся. Він убачатиме в тобі суперника і ще дужче зненавидить тебе. Бери приклад з мене й Милка. Тебе лаятимуть, але все буде гаразд, бо ти шпилька, яка не колеться…

Я не заперечую. Мені ліньки відповідати. Милко, за своїм звичаєм, теж мовчить. Це відкриває широкі можливості для Тоні, і він базікає без упину, заводить мову про стосунки у Центрі і про взаємини між двома статями.

— Як ти обходишся без мадам, га? Я починаю в тобі розчаровуватися… — впритул береться за мене Тоні.

— Для такого спорту я надто бідний.

— А навіщо бути багатим? Можна й з дрібними грошима. Я тебе зведу з своєю русявкою…

— Ти мерзотник, — кидає Милко низьким, хрипким голосом.

— Чому це мерзотник? Що вона мені набридла? Розтринькує мої гроші, а я ще й мушу ризикувати? Якщо її чоловік дізнається, він переверне весь Париж.

— А ти більше базікай, тоді не дізнається, — раджу йому.

— Вже й друзям не можна вилити своєї туги. І все ж таки я в тобі, друже, розчаровуюся… Більше місяця без мадам…

— Тебе кличуть до телефону, — повідомляє мене хазяїн.

Я йду до кабіни, а тим часом хазяїн каже Тоні:

— Ти вже три години дискутуєш про це. Мабуть, ти й сам нездатний.

У трубці чути голос Младенова:

— Емілю? Це ти? Щойно приїхала моя донька з Болгарії… Одне слово: в мене велика радість… Чи не міг би ти заглянути до нас? Так, так, зараз, негайно.

Ось вам і мадам!

________

Мадам, здається, вже встигла перевдягтись і причепуритися після дороги, бо виглядає досить привабливо. Я чув колись, ніби Младенов має дочку від дружини, з якою давно розлучений. Казав він і про те, що вона збирається втекти з Болгарії, виїхавши за кордон з екскурсійною групою. Але я й не припускав, що вона така приваблива, може, тому, що надивився на пику її батька.

— Це моя Ліда, — каже Младенов, провівши мене до вже знайомого, завжди захаращеного холу. — Познайомтесь.

Знайомлюсь. Ліда сідає, виймає із зім'ятої, майже порожньої пачки «Сонця» сигарету і закидає ногу на ногу, оголяючи стегна вище панчіх. Стегна гарні, але зумисність пози неприємно вражає.

Сказавши, що дочка Младенова приваблива, я трохи перебільшив. Попри струнку поставу, тонку талію і вродливе обличчя з великими карими очима, в цій дівчині — чи молодиці — є щось неприємне, я помітив це відразу, як тільки вона сіла, закинувши ногу на ногу. Хоча б у її манері триматися. Щось огидливе і в її надміру наквацьованих губах, у відвертому, нахабному погляді і в високо підтягнутих бюстгальтером грудях, які й без того великі, — в усьому її вигляді, що ніби промовляє: «Ми пройшли крізь вогонь і воду, нас ніщо не здивує, ми на все готові».

Я не мораліст — дивлюся на мораль зверхньо, але якщо вихвалятися тільки своєю розбещеністю, то на верхній щабель громадської ієрархії слід піднести повію. Тим-то дочка Младенова не приваблює мене, а, навпаки, відштовхує, і я відразу ж одношу її до категорії тих ще зелених німфоманок з кав'ярень, які дивляться на кохання, як на чарку коньяку. Це, власне, мене не хвилює, бо я не збираюсь одружуватися з нею.

Младенов не зважає на ніяковість першого знайомства і зараз же переходить до діла: йому хотілося б показати Ліді нічний Париж, але, як на зло, цього вечора в нього важлива зустріч. То чи не буду я ласкавий прогулятися з гостею.

— Татку, ну який ти! — вигукує Ліда без особливого почуття, мабуть, лише для годиться.

— А чого ж! Мені буде дуже приємно, — відповідаю я також для годиться, відзначаючи подумки, що старий хитрун вирішив заощадити за мій кошт кілька франків.

Виявляється, Ліда вже готова до прогулянки. Ми залишаємо батька готуватися до важливої зустрічі й тісними сходами спускаємося вниз.

Співвітчизниця трохи розчарована жалюгідним виглядом мого «ягуара», зате вражена спритністю й швидкістю, з якою ми протискаємось крізь потік автомашин. Кілька разів вона несвідомо хапається за моє плече, боячись, що за мить ми розсиплемося на друзки, але поступово звикає й заспокоюється.

— Ви справжній віртуоз! — зауважує вона, коли ми проносимося на волосинку від блискучого «кадилака», гордовито залишаючи його позаду.

Я думав, що вона скаже: «Ви шикарно водите машину» або «Ви справжній мужчина».

— Тут кожний мусить так їздити, — відповідаю їй, — якщо не хоче, щоб його вилаяли чи назвали старою черепахою.

— Батько казав, що ви страшенно смілива людина. Відтоді, як ви врятували йому життя, він вважає вас справжнім героєм…

— Ваш батько перебільшує, — перебиваю її, різко звертаючи в провулок. — І взагалі хтось казав, що героїзм — це яма, в яку людина втрапляє через необережність.

— Це скромність чи скептицизм?

— Швидше реалізм, якщо говорити мовою словника іноземних слів. Куди б ви бажали поїхати?

— Ви мчитесь так шалено — і не знаєте куди? — щиро дивується Ліда.

— Я завжди їжджу навмання.

Цю фразу я також кидаю навмання, і тому вона досить нещира, але дівчина хапається за неї:

— В дослівному чи в переносному розумінні?

— В обох, — продовжую брехати я.

— Я й не припускала, що людина може жити навмання. Тобто така розумна людина, як ви.

— Розумна чи дурна людина — з'ясовується тільки після її смерті, — зауважую я і знову роблю стрімкий поворот, мимовільно відштовхуючи свою супутницю до дверцят.

Виїхали на