Читати книгу - "Муссоліні"

просто літературний засіб, хоча й доволі вдалий, адже завдяки своїй розпливчастості він приживався у багатьох політичних контекстах двадцятого століття, де зароджувалися масові рухи та режими авторитарно-популістського типу?

Як було сказано вище, значення та зміст визнаної за Муссоліні «італійськості» вочевидь змінюються залежно від тих рис, які в кожному конкретному випадку вважаються базовими елементами італійського характеру. У зв’язку з цим постає вкрай складна (без перебільшення) проблема інтерпретації, якщо припустити, що стереотипні погляди на індивідуальні чи колективні явища відображають насамперед прагнення спостерігача, а не об’єкта спостерігання: дійсно, за своєю суттю етнічні стереотипи виявляються більш корисними для розуміння «культурних рефлексій» і «ментальних автоматизмів» тих, хто ними користується, ніж для розуміння реальної природи та справжньої індивідуальності тих, кого ці стереотипи описують42. З іншого боку, такі підходи часто демонструють лише поверхневу аналітичну та інтерпретаційну функцію, тобто їхня користь полягає радше у виразності, ніж у поясненні. Також треба зазначити, що колективна ментальність та ідентичність як плід історії, якому за визначенням притаманні динамічність і готовність до трансформацій (навіть повільних), не піддаються однозначній фіксації раз і назавжди.

З огляду на вищезазначене, треба зауважити, що більша частина інтерпретацій літературного, політичного і навіть історіографічного рівня, сконцентрованих на стереотипі Муссоліні як на «італійському архетипі» та на зображенні фашизму логічним наслідком специфічного й «аномального» історичного розвитку Італії, спирається не так на історично-емпіричний аналіз, не так на оцінку складних причин, що за збігом певних історичних обставин призвели до сходження і політичної перемоги Муссоліні та його руху, як на політико-літературне кліше про існування так званих двох Італій. Ідеться про дійсно присутню в нашій свідомості модель історичного осмислення, досі поширену в деяких ключових галузях політичної культури Італії, яка намагається інтерпретувати політико-соціальний розвиток нації через «нестачу», «відставання», «дефіцит», виражені настільки серйозно і глибоко, що ці явища забезпечили Італії унікальний, особливий історичний шлях, несхожий на шлях інших країн європейського простору. За цією схемою італійська історія останніх п’яти-шести століть вибудовувалася на контрасті між двома Італіями (і це протистояння досі триває, утворюючи лінії розмежування): одна – це «цивілізована» меншість зі світським і космополітичним характером, залучена до модернізації соціально-політичної структури країни, до усунення негараздів і відставання, що історично спіткали півострів; друга – «варварська» більшість, ворожа до змін, що ревно ставиться до власних особливостей і нездатна розвивати автентичну суспільну свідомість. Така особистість, як Муссоліні, і така політична реальність, як фашизм, вочевидь представляли саме другу Італію.

У центрі подібної схеми міститься негативне судження про традиційні вади італійців, про слабкості їхнього характеру, про недовершеність індивідуального і колективного способу мислення та дії. Крім того, центральне місце посідає концепція політики, міцно насиченої духом наставництва та моралізму, в якій важливу роль відіграє прагнення до відродження, до справжнього перевиховання італійців з обов’язковим визволенням від тягаря споконвічних вад. Зараз той, хто сповідує подібну модель, уважається так би мовити «антиіталійцем», іншими словами, італійцем у культурному та духовному розладі з історією власної країни, з її настроями та почуттями, італійцем, яким рушить відчуття незручності й дух полеміки відносно інших італійців і взагалі власної історії.

Визнання історичного «відставання» Італії, моралістичні скарги на італійські звичаї, опис історії Італії як історії споконвічної корупції та занепаду становлять традицію (також споконвічну), яка міцно укоренилася в етико-політичній культурі та ментальності керівних, політичних та інтелектуальних верств півострова, зокрема серед літераторів-інтелектуалів: «від Петрарки до Макіавеллі, від Альфієрі до Гобетті, від Манцоні до Пазоліні»43. Ця інтелектуальна традиція – заснована на культі героїчних меншин у формі справжнього презирства до італійського народу (як до незрілого, підлабузницького люду, що не любить свободу) на тлі палінгенетичного бачення політики, на тлі безкомпромісної та моралістичної концепції політичної боротьби – знов набула чинності в об’єднаній Італії (вагомі докази, наприклад, можна знайти в свідченнях Джузеппе Мацціні та Альфредо Оріані), а саме в Італії двох перших десятиріч двадцятого століття завдяки діяльності різних тогочасних авангардних кіл у політиці та літературі: від «La Voce» Преццоліні до «Rivoluzione liberale» Гобетті, які справили визначальний вплив на політико-інтелектуальне формування Муссоліні та його вибір політичного табору, а також на дискусії, присвячені історичній ролі та політичному значенню, що визнавалися за вождем фашизму.

Людиною, яка більше за інших наполягала на «італійському архетипі» Муссоліні та його політичної постаті – з огляду на експресію, «викриття» історичних гріхів італійців, їхніх відсталих і не зовсім цивілізованих звичаїв, – був, як відомо, П’єро Гобетті. Його визначення фашизму як «автобіографії нації»44 мало великий вплив на політичну культуру Італії двадцятого століття (як ми вже побачили, він буквально повторював слова Карло Росселлі) та на деякі важливі історіографічні течії. Нам відомо, на якому загальноісторичному баченні Італії та італійців ґрунтувався аналіз Гобетті – адже видатною рисою цього бачення була традиційна зневага до народу, повністю позбавленого, на думку засновника «Rivoluzione liberale», духу жертовності, непридатного до політичної боротьби, проте схильного до людяності й пристосовництва, приреченого до підлабузництва, і тому представляти його мусила саме така особа, як Муссоліні. В цьому контексті молодий туринський інтелектуал убачав у створеному Муссоліні русі «вирішальну ознаку споконвічної кризи італійського духу»45, а в муссолінізмі, який поширився і крокував країною після «походу на Рим», «наслідок, навіть серйозніший за фашизм, тому що він зміцнив у народі угодницькі риси, послабив і без того низький рівень власної відповідальності, посилив порочне очікування того, що з’явиться хтось: дуче, приборкувач, deus ex machina і врятує його»46. В муссолінівському фашизмі він убачав (згідно із записами, зроб­леними ним у грудні 1922 року під час полеміки з Преццоліні) «суцільне блокування іншої Італії, безладний союз усіх наших антитез, символ усіх хвороб»47.

З огляду на вищесказане нескладно зрозуміти, яке моральне та метаполітичне значення мала для Гобетті його битва з фашизмом: справжня боротьба у світлі найжорсткішого моралізму та залізної політико-інтелектуальної непримиренності проти історичної традиції Італії. Ліквідувати фашизм, читаємо ми у випуску «Rivoluzione liberale» від 2 вересня 1924 року, означає «ліквідувати дух і форми трансформізму, пристосовництва, олігархічної корумпованості»48. Для перемоги над Муссоліні та фашизмом треба, писав Гобетті 30 вересня того ж року, «боротися з ним, поборюючи водночас італійські традиції трансформізму та політичної корупції»49. Ці слова не надто відрізняються від слів, що за кілька років із тим самим почуттям антиіталійськості та походячи зі схематичного уявлення про дві Італії («сучасної, міської, промислової» та «античної й сільської, що досі цурається західної цивілізації, країни незрілих холопських мас»)50 напише Карло Росселлі: «Боротьба проти фашизму означає [...] боротьбу не лише проти реакції сліпого та