Читати книгу - "Дух сп’яніння. Алкоголь: Історія звичаїв уживання алкогольних напоїв"

Походження алкогольних напоїв усюди у світі вважається божественним. Пиво — дух зерна, вино — винограду. Алкоголь допомагав людям служити богам. Для уласкавлення богів алкоголь лили на землю, щоб боги благословили її і зробили родючою. Без цього ритуалу на щедрий урожай годі й чекати.

Використання алкогольних напоїв для жертвопринесень — традиція споконвічна. Повторювана тема на єгипетських могильних зображеннях — як єгиптянин, схиливши голову, пропонує келих із напоєм якому-небудь божеству. Стародавній ієрогліфічний текст розповідає, як єгипетський фараон Рамзес ІІІ приніс у жертву богам 466 303 глеки пива145.

Жертвопринесення було формою вираження подяки богам за їхній дар, неважливо, де поклонники наповнювали келих: у дощових лісах Мексики чи в долині Нілу. Гарним прикладом давніх звичаїв жертвопринесення є бог Саке, який простояв у храмі Матсуну в Кіото в Японії понад 1300 років. Це бог, який винайшов саке, і йому поклоняються виробники як рисового вина, так і дистильованого міцного алкоголю. Щороку храм наповнюють пляшками з саке або міцним алкоголем, які виробники напоїв приносять як жертовний дар146.

Убивство ведмедя

Жертвопринесення ґрунтується на думці, що людина повинна жити в гармонії з вищими силами. Нічого не отримаєш, не принісши жертву. Якщо забув, станеться лихо, адже боги можуть розізлитися. Потрібно влаштовувати пишні святкування, заставляти столи їжею і напоями. Скупитися не можна, оскільки відомо, що боги дають лише тому, хто дає сам. Жертвопринесення — основа благополуччя. Саме з ним пов’язаний принцип примноження, адже з давніх давен люди вірили, що все, що плодить і годує, походить від жертви147.

У давній фінській культурі, для того щоб гарантувати удачу під час полювання і риболовлі, приносили жертовну чарку лісовому духові. Ісак Ротховіус, шведський священик із Турку, згадує під час інавгураційної проповіді в Академії Турку в 1640 році, як фіни, що вірили в магію, вбивши ведмедя, влаштовували святкування, де пили алкоголь із черепа ведмедя і ричали, як ведмідь, щоб під час полювання від них не відверталася удача.

До свята варили багато пива і міцного алкоголю. Можна було пити, скільки влізе, але не порушувати при цьому урочистості події. Коли готували печеню з ведмедя, обов’язково співали присвячену келихам пісню.

Під час святкування ведмежу голову з’їдали повністю, а зуби розділяли між чоловіками, які вбили ведмедя. Порожній ведмежий череп використовували як келих, з нього пили пиво на честь ведмедя і супроводжували це дійство риком. Наступного дня ведмежий череп наповнювали алкоголем і урочисто відносили до високої сосни, по якій, згідно з віруваннями, перший ведмідь — бог лісу — спустився з неба, із сузір’я Великої Ведмедиці. Таким чином ведмідь знову повертався до лісу148.

Ритуально вбитого й ожилого ведмедя можна порівняти з Ісусом. Фінські мисливці немовби покладали свою надію на ведмедя, який народився на небі, спустився на землю, помер і був похований, однак знову повернувся б до життя серед усіх диких звірів чи, може, усієї природи149.

Щоб набратися сміливості для полювання на ведмедя, часто випивали міцного алкоголю. Також під час святкування піднімали келих на честь убитого ведмедя. Ілюстрація до книги «Мандрівка Фінляндією» Дж. Ачербі

Убивство ведмедя було для місцевої громади обрядовим святом, під час якого розігрували своєрідні символічні вистави. Поїдання голови ведмедя було особливою частиною загального жертовного обіду. Найімовірніше, поїдання ведмежого мозку і пиття пива з черепа ведмедя були чоловічими привілеями й укріплювали мисливську спільноту. Під час жертовного обіду ділили не лише їжу, а й ведмежу силу150.

Пиття з черепа не тільки фінський обряд. Для кельтів череп також був умістилищем священної сили. Він захищав власника, забезпечував благополуччя та перемогу151. Усюди у світі також вірили, що сила ворога переходила тому, хто вип’є з його черепа. Правитель інків Атауальпа вбив свого брата, щоб зійти на трон, і, за легендою, пив із його черепа. У вікінгів був звичай пити переможний келих міцного меду з черепів ворогів. Черепами цокалися на знак перемоги і кричали при цьому «skull»152.

Традиція пити з черепа пояснюється перед усім тим, що пиття за своєю природою магічне. Під час пиття приймають у себе чиюсь душу. Крім того, поясненням може бути фізіологічний чинник: рідка речовина потрапляє в кров швидше, ніж тверда. П’янкий напій уважали магічним також тому, що він мав здатність змінювати настрій153.

У Фінляндії пиття з черепа, й не тільки з черепа, було виявом поваги до лісового духа. Якщо хтось із членів мисливської громади прикладався до чарки, призначеної лісовому духові, мисливці прив’язували порушника до дерева, щоб він протверезів і вгамувався. Бешкетування в лісі було вкрай безтактним. У давній фінській народній культурі п’яні пустощі не вважалися забавою. Важливо було виявляти повагу й вести себе належним чином. Хоча вживання алкоголю було прямо пропорційне розміру принесеної жертви, існували причини не соромити себе і богів. П’яний втрачав повагу до себе в очах людей, які його оточували. За язичницькими уявленнями, на повагу заслуговував той, хто міг пити алкоголь у великих кількостях, не п’яніючи. У сільських общинах цінували, коли чоловік пив багато і все ж міг контро­лювати свої вчинки. Тому кожен, хто пив у великих кількостях, усе-таки відповідав за свої дії, був поважаним і бажаним гостем на жертвопринесенні, адже приносив щастя154.

Король лангобардів Албойн примушує свою дружину Розамунду випити з черепа її батька. Цей ритуал вважали магічним: вірили, що той, хто випив із черепа іншого, отримував його душу і силу. Цокання (фін. skoolaus) спочатку означало пиття з черепа (англ. skull) ворога. Розамунда вступила у таємну змову, аби убити Албойна 572 року
Жертовний келих

Випита на честь убитого ведмедя чарка була своєрідним ушануванням пам’яті. Нестримне бажання шведів цокатися теж стосується цієї давньої традиції. У стародавньому скандинавському пергаменті «Фаґрскінна» описано свято, на якому пили за покійних родичів і богів. Чарку піднімали для встановлення зв’язку — зв’язку, яким були поєднані також покійні родичі та боги. Три тости виголошували за Одина, один — за Ньйорда і один — за Фрейра. Тост за Одина був «на честь перемоги і короля держави», тости за Ньйорда і Фрейра — «на честь річного врожаю і миру». Виголошення тостів за своєю природою не змінилося, хоча зазнала змін віра. За легендою, святий Мартин явився Олафу Трюґґвасону