Читати книгу - "Сміх. Біологія, психіка, культура"

випадку ми маємо справу з єдністю механізмів сновидіння та дотепу, хоч їхні цілі абсолютно відмінні.

Дотеп можна порівняти з компромісом між задоволенням від гри слів і нонсенсом, задоволенням, що випливає з символічної сатисфакції сексуальних і агресивних тенденцій, вимог цензури й обмежень соціальної комунікації, що можливо здійснити завдяки багатозначному характеру слів (двозначність) і розмаїттю зв’язків на рівні думки.

На соціальному рівні цей процес потребує трьох умов:

• перша особа, дотепник;

• друга особа, об’єкт тенденційного дотепу, «агресії»;

• третя особа (або публіка), якій повідомляється дотеп і яка відгукується на нього, зокрема, сміхом або усмішкою.

Серед умов виникнення сміху в третьої особи, або публіки, здійснюється «розділення затримки» з першою особою. Справді, дотеп потребує своєї аудиторії, і сміх третьої особи сигналізує про глибоку психологічну узгодженість із першою особою.

Ця умова має важливе культурне значення. Вона відкриває перспективи дослідження культурного релятивізму смішного і сміху.

Варто також нагадати про відсутність повторного використання психічної енергії, що раптово вивільняється слуховим сприйняттям певного зображення, яке відкидається для того, щоб безперешкодно вивільнитися через лице-дихальний шлях сміху. Отож потрібно відволікти свідому увагу певними витонченими засобами, що дозволять автоматично рухати комунікаційний процес, приводячи до сміху.

Стосовно сміху публіки, або третьої особи, Фройд підхоплює і розвиває концепції Спенсера і Бена. Це ще один з його важливих внесків.

«Дотепний» сміх — це процес розрядки психічної енергії, яка попередньо була мобілізована шляхом затримки, витіснення і тепер раптового вивільнення. Ця вільна і повторно використана в інших цілях енергія виплескується поведінковим, лице-дихальним шляхом, вираженим мотор­ним патерном сміху.

Фройд говорить, що слухач дотепу сміється залежно від кількості психічної енергії, що була збережена і вивільнена.

Зазначимо, що інші різновиди сміху («комічного» та «гумористичного») витікатимуть із того самого принципу економії психічної витрати. Відрізняється лише природа психічної трати. Однак інтенсивність сміху мінлива залежно від різних факторів, включно з психоемоційним станом сміхуна.

• На психогенетичному рівні Фройд пов’язує дотеп із жартом (гра слів і нонсенс, який наділяють смислом), потім — гру дитини зі словами і безглуздими думками.

Так дотеп намагається здійснити заміщення грайливого настрою дитини, віднаходячи джерела первинної насолоди, джерела гри зі словами і думками зокрема.

• А як щодо комічного?

Фройд стверджує, що джерело задоволення від комічного лежить у порівнянні між двома інвестиційними затратами, пов’язаними з передсвідомим.

Воно трапляється в соціальних зв’язках, в особах або через «переставлення», «гуманізацію», у тваринах, речах, ситуаціях. Комічне також виникає завдяки технічним засобам, спрямованим головно на «заниження» осіб, наділених насамперед певним авторитетом, владою, «захищеними внутрішніми і/або зовнішніми стриманнями». Такі засоби — це, з-поміж інших, пародія, карикатура, бурлеск, зривання масок.

• Коли має місце комічне, соціальний процес потребує двох осіб: перша особа виявляє комічне, а в другій воно виявлене. Але якщо комічне «виготовляється», то йому потрібні вже три терміни, третій з яких є третьою особою або публікою, що сміється.

• Інша важлива ідея, запропонована Фройдом, стосується характеру комічного порівняння між Я дорослого і дитини, між теперішнім і минулим, що було подолане й переборене. Заниження також націлене на інфантилі­зацію.

Отож комічне дає можливість зробити порівняння між двома типами репрезентації: тим, що надається комічним фактом, зображаючи старий образ себе або іншого і пов’язаного з дитинством, і нашим нинішнім образом, що супроводжується почуттям розумового, емоційного і/або моторного самоконтролю.

Таке комічне порівняння, створюючи різницю у витратах на психічні інвестиції, буде компенсоване сміхом. Комічне почуття, пробудження інфантильності, відродження втраченого дитячого сміху — все це потребує таких сприятливих умов, як життєрадісний настрій, очікування комічного, тоді як одночасна розумова обробка його б тільки порушувала.

Інша важлива даність — посутньо суб’єктивний аспект комічного почуття; робота порівняння, до якої спонукає соціальна реальність, є все-таки внутрішньопсихічною і схильною піддаватися впливові психоемоційних параметрів суб’єкта — потенційного сміхуна.

• Тема гумору була недостатньо висвітлена у творі 1905 року, і Фройд звернеться до неї аж у 1927 році, збагативши її новими теоретичними даними (внесок другої топіки й динамічна перспектива).

б) «Гумор» (1927). — У цій доволі насиченій статті Фройд визнає, що 1905 року розглядав гумор лише з психоекономічного погляду і доводив, що притягальність гумору походить зі скорочення витрат на емоції, коли завдяки жартам люди звільняються від зовнішніх афективних виявів (гнів, страх, тривога, біль, сум), що спостерігаються у гумориста і його слухача через процес ідентифікації.

Візьмемо приклад засудженого до смертної кари, якого ведуть на шибеницю в понеділок, а він говорить: «Ну що ж, некепськи тиждень починається».

Фройд уточнює, що гумористичний процес незалежно від того, який характер він має, може проходити як усередині однієї-єдиної особи, так і стосовно зовнішніх осіб, які долучаються до соціального процесу комічного та дотепності.

• Основні моменти цього тексту стосуються благородних характеристик гумору, його належності до захисних механізмів людини проти страждання, динамічних і топічних аспектів гумору, пов’язаних із новими реляційними модальностями між інстанціями Я і Над-Я, що породжують нове ставлення до болісної реальності.

Вивчення гумористичного процесу дозволяє Фройдові зробити спостереження, що Над-Я за своїм походженням є спадкоємцем батьківської інстанції; відштовхуючись від цього, її можна дослідити глибше.

• Після цього він характеризує гумор як захисний механізм від людського страждання.

• Далі він прагне прояснити динамічні й топічні аспекти гумористичної установки.

Ось вирішення, запропоноване Фройдом: «Ми дістаємо динамічне пояснення гумористичної установки, передба­чаючи її суть у тому, що особа гумориста зняла психологічний акцент зі свого Я і перенесла на своє Над-Я. Цьому доволі збільшеному Над-Я тепер Я може здатися крихітним, а будь-які його інтереси мізерними, і за такого нового розподілу енергії (зсув великої кількості зафіксованої енергії) Над-Я має легко справлятися з придушенням можливих реакцій Я».

Отже, він підтримує тезу, згідно з якою індивід за певної ситуації раптово інвестує надмірну психічну енергію свого Над-Я і на цій основі змінює реагування свого Я.

Тоді гумор стає інвестуванням Над-Я в комічний процес.

Також Фройд зазначає, що жарт, створений гумором, — це взагалі-то