Читати книгу - "На кленовім мості"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Проте вихователька моя завжди була дуже вимогливою й строгою: виходити без дозволу за ворота, на вулицю, «носитися з шматком», брати будь-що «без просу» заборонялося. Коли пускали гуляти до подруг, то «на часок», не більше. Гукне бабця — треба відразу ж прожогом додому, не зупиняючись, бо на другий раз не пустить. Цікаво, що бабця ніяк не могла змиритись із моїм «новомодним» на той час іменем, а тому гукала: «Свєтя!» або «Нана!»
Мене змалечку привчили подати водички, паличку, відчинити двері, принести щось із городу, а головне — вислухати старшого, не втручатись у розмови дорослих, відповідати, коли питають. Хіба не народна педагогіка?
Думаю, що організованістю, зібраністю, готовністю (чи уготовленістю) до дій я зобов’язана і їй, неграмотній сільській жінці з Шевченкового краю, яка ніколи не казала мені «одчепися», відповідала, як могла, на численні питання, володіла неймовірно (як на наш час) багатою, щедро пересипаною прислів’ями, приказками, примовками, пісенними рядками, мовою, котра наскільки глибоко наповнила мене в дитинстві, що й зараз відлунює раз по раз у спогадах, у судженнях, в прагненні висловлюватися чітко й просто.
Пройшли роки. Деякі пагони родового дерева так і не розвинулися, інші — просто відмерли, а решта — розрослись, подрібнішали, віддаляючись один від одного, гублячись у суєті й просторі...
Проте зараз я приходжу до усвідомлення, що корені мого хліборобського роду були міцними й животворними. Незважаючи на певні вади характеру, виховання, вдачі, усі мої предки були людьми добропорядними й роботящими, ніхто не став відщепенцем, а головне — не зганьбив рідної землі.
III. ХатаНапишу я слово про хату...
О.ДовженкоНа моє розуміння оселя, як і сімейне оточення, залишають значний слід не тільки в пам’яті, а й у способі сприйняття людиною світу.
Хата мого дитинства була стара й непоказна, вкрита соломою, перероблена з колишньої доброї хазяйської повітки. Відтоді я не люблю старих хатів. Вони викликають у мене щемливу жалість і потаємний страх: а раптом щось завалиться під час зливи або вітер зірве дах... Побоювання були небезпідставні, бо часто доводилось і відра підставляти, якщо текло, і «підшивати», якщо буря зривала кілька сніпків.
В нашій хаті постійно щось падало, тріскало, обвалювалось, обривалось. Оскільки сільські будівлі тоді були дерев’яними, без фундаменту, то й «сідали» добряче. В нашій, принаймні, вікна були майже при землі, хоча одне з них влітку відчинялось, і це мені дуже подобалось. А ще — призьба, широка, вимащена глиною, підбита дошкою, — на ній можна було і сидіти, й лежати. Інколи влітку ми біля неї снідали й вечеряли, взявши стільчики, — я, мама, прадід і прабаба. За день призьба гарно нагрівалась, і коли хто заходив ввечері погомоніти, то влітку теж сиділи саме там, на призьбі під хатою.
Мій перший досвід десятирічної мазальниці теж був пов’язаний із призьбою — дозволяли мастити глиною, вчили підводити, а потім, пізніше, навіть около (стіни) дозволяли мазати щіткою, але тільки «за хатою», не з парадної сторони.
У хату заходили через благенькі, латані-перелатані присінки — щось на зразок сучасної веранди. Потім — сіни, звідки заходили і в комору, і в хату. Двері в сіни були дуже масивні, з двома засувами. Прабаба розповідала, що після революції, коли «банда на банді була», незвані гості, знаючи, що прадід в нічній зміні на заводі, так і не змогли відірвати двері ломом, намагалися й підкоп зробити, але не встигли — сусід одігнав. Моя безстрашна прабабуся у цей час чатувала біля вікон з сокирою — приготувалась до самооборони. Пізніше були спроби забратися до хати через горище, навіть підпалити, але Всевишній був милосердним — врятував і хату, і господиню.
Всередині хата була невеликою, поділеною на дві кімнати, власне, як і більшість сільських осель. Інтер’єр теж був невибагливим: мисник, лавки, полиці, табуретки, рогачі, кочерги коло припічка. Сам припічок мастився червоною глиною, а долівка — жовтою з кізяком. Її постійно треба було і змазувати, і підправляти.
Ми з прабабусею спали на печі або на лежанці, а прадід — на топчані, куди клали матрац, набитий соломою чи сіном, які періодично мінялися — перетирались. У мами була невелика окрема кімната. Там все було по-іншому: стіл, застелений скатертиною, на вікнах-фіранки й вазони, ліжко з матрацом на пружинах (інколи вдавалось підскакувати на ньому!), шафа й етажерка, забита книгами.
Довгий час це була для мене «заборонена зона»: прабабуся не дозволяла заходити туди у відсутність мами, щоб, буває, не наробила якої шкоди. Будучи неграмотною, вона дуже шанобливо ставилась і до книг, і до всіх грамотних людей, пишалася своєю внучкою — вчителькою, моєю мамою.
Часом, якщо був час і нагода, прабабуся сама заводила мене до кімнати, по фотографіях на стінах розповідала, хто є хто. Там я й познайомилась зі своїм батьком, вірніше, його обличчям на фотографіях і на стіні, і в альбомі...
Не можу сказати, що у тій хаті мешкало, як у Шевченковій, лише «люте зло» — були й світлі, радісні дні, проте лихо заглядало частенько, і неспокій надовго оселявся, і достатку особливого не було. В ній часто бували люди, переважно добрі, проте пам’ятаю й лихих, особливо під час війни. Одного разу, коли вже була старшокласницею, випадково почула присуд гостя — «доброзичливця», котрий турбувався про мою долю:
З такої хати твою дочку, мабуть, і заміж ніхто не візьме!
Не знаю чому, але я нечасто згадую нашу стару
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На кленовім мості», після закриття браузера.