Читати книгу - "Клуб зразкових чоловіків"

такому ж точно п’ятачку тайги їх було лише четверо. І нікого більше.

Із лісу вийшов Четвертий з величезним оберемком хмизу і сокирою. Він роздягнувся по пояс, але з кобурою не розлучився. Руків’я чималої волини зовсім не в’язалося з його дачним виглядом і добродушною усмішкою, яка не сходила, відколи вони приземлилися в Барнаулі. Четвертий був родом із Сибіру.

Рокіт гвинтокрила підсилювався.

Аркадій піднявся із шезлонга. Добре, звичайно, коли за тебе і машину водять, і дрова носять, і шашликами займаються, але повної бездіяльності Риков не любив.

— Дай-но побавитися… — він простягнув до Четвертого руку. Той, не перестаючи усміхатися, кинув свою ношу на землю і передав шефові сокиру.

— Ех, згадаю молодість! — із жартівливою серйозністю сказав Риков, знімаючи піджак і передаючи його Четвертому.

Третій припинив насвистувати і, приклавши до чола долоню козирком, подивився на небо.

— Лісники, чи що? — припустив Третій.

— Даішники. Зараз оштрафують за зупинку в неналежному місці, — спробував пожартувати Другий. Риков уловив у його голосі тривожні нотки.

Гвинтокрил виринув зненацька. Він описав навколо галявини півколо, ледь не чіпляючи стійками шасі верхівки ялин, і завис, повернувшись до них боком. Риков устиг помітити, що гвинтокрил цей, як він і думав, пожежний: яскраво-червоний відомчий колір і два великі баки з боків фюзеляжу.

Якесь безглуздя. Ніде нічого не горить. Пожежникам тут робити нічого. Тим більше висіти над їхньою галявиною.

Дверцята на борту гвинтокрила розчинилися. Наступної миті два автоматні стволи рясно зросили свинцем те місце, де стояв Риков. Але Четвертий виявився спритнішим і у воротарському стрибку встиг відіпхнути свого боса убік.

Разом загриміли пістолети Другого і Третього. Риков, ковзнувши очманілим поглядом по зрешеченому кулями Четвертому, кинувся до машини. На його щастя, охоронці відвернули увагу кілерів, і ті спершу вирішили придушити вогневий опір, щоб потім уже спокійно зайнятися беззахисним п’ятдесятилітнім «лохом».

Риков рвонув у «газик» і завів мотор. Він бачив, що і Другий, і Третій лежать біля багаття, але не міг зрозуміти, живі вони чи ні. Принаймні, жоден не стріляв.

Вертоліт припинив вогонь і, описуючи плавну дугу, пішов на зближення.

Риков пригальмував біля своїх охоронців.

— Хлопці, підйом! — гаркнув він. Третій зірвався і, підхопивши під пахви Другого, груди якого були залиті кров’ю, перевалився разом із ним через борт «газика».

— Сволота, — прохрипів Третій, вириваючи з пістолета порожню обойму. — Хто ж це такі, мать-перемать…

Гвинтокрил, здавалося, гуркотів за півметра над ними. Риков утопив педаль газу до упору. Мотор заревів, перекриваючи виття гвинтокрилових турбін, і машина рвонула до просіки.

Риков знав, що тайга дає їм незаперечну перевагу. Вертоліт не може зайняти зручну вогневу позицію, тому що високі ялини закривають від нього ціль. І, головне, — хвилин через сорок у гвинтокрилі почне закінчуватися пальне. Виходить, їм треба протриматися зовсім недовго.

Виявилося, що гвинтокрил летить прямо над просікою метрів за п’ятсот перед ними. Дивно. Риков думав, що вороги зависнуть у нього на хвості і, вирівнявши швидкість, спробують розстріляти машину прицільними чергами.

Коли гвинтокрил викинув густий молочно-білий шлейф, Риков зрозумів усе, але було пізно. Не так просто загальмувати на джипі, що несеться зі швидкістю вісімдесят кілометрів за годину по жахливій дорозі. Риков устиг тільки замружитися, коли їдка протипожежна піна накрила машину.

Верещали гальма, джип нестримно нісся вперед, потроху розвертаючись поперек дороги. Через секунду машина перекинулася на бік.

— Скоріше вибирайтеся, Аркадію Всеволодовичу! — крикнув Третій.

Риков старанно протер очі, які нестримно сльозилися. Дивовижна гидота — вуглекислота. Гвинтокрил був десь зовсім поруч. Це Риков зрозумів, коли побачив, що Третій і Другий палять майже вертикально вгору, лежачи на спині за півтора метра від машини.

Риков прожогом вискочив із «газика».

— Тікаймо, скоріше! — гукнув Третій, підхоплюючи свого пораненого товариша.

Вони не пробігли і двадцяти метрів, як за спинами прогуркотів вибух. Нападники пустили в хід гранати.

Вони лежали на землі і дивилися, як горить понівечений джип. Гвинтокрил, зависнувши дещо осторонь, викинув мотузяну драбину.

— Зовсім погано, — зітхнув Третій. — У мене залишилася одна обойма.

— Тікаймо? — запропонував Риков.

— Тікайте, Аркадію Всеволодовичу, — байдуже мовив Третій, дістаючи промоклу пачку сигарет. — Тільки запальничку лишіть. Моїй гаплик.

Третій продемонстрував Рикову «Зіппо», у якій застрягла довга червонувата куля. «Калашников», — машинально констатував Риков.

— У мене є, у нагрудній кишені, — посміхнувся безкровними губами Другий. — Ідіть, Аркадію Всеволодовичу. Ми їх затримаємо. Боюся, щоправда, ненадовго.

Тільки зараз Риков згадав, що в нього теж є пістолет. Він не любив зброї і насилу піддався вранці на вмовляння Четвертого, котрий наполягав, що місця тут дикі і краще все-таки мати при собі ствол.

— Ні, хлопці, — похитав головою Риков, дістаючи з кобури пристебнутий до гомілки маленький «бульдог». — Я себе поважати перестану, якщо кину вас тут.

На мотузяній драбині з’явився чоловік у плямистому десантному балахоні, на плечі бовтався автомат. Водночас із дверного прорізу гвинтокрила відкрили вогонь наосліп, прикриваючи свого.

Третій пильно прицілився і вистрелив кілька разів. Десантник продовжував спускатися.

— Не марнуй патронів, — порадив Другий. — Нехай собі спускається. Його на землі дістати простіше.

Їх помітили і відповіли