Читати книгу - "Казка старого мельника"

— Чому? — здивувався Миколка.

Христина, випереджаючи Параску, повідомила:

— Біда сталася з паном Адамом...

Миколка припнув коня до полудрабка, сів на землю поруч із товариством.

І вдруге цього дня розповіла Христина про те, що сталося у Чорному Лісі і що там діється й зараз. Просила Христина, щоб він не йшов цією дорогою, а повертався, щоб не губив своє молоде життя. Хмурилося чоло Миколки, не знав він, що діяти. Одначе пригадалися йому слова напутні Лісової Князівни, що це — його шлях. Тож звертати з нього йому не личило!

Він рішуче звівся з землі.

— Не можу я від свого слова відступити. Треба йти, — заявив. — Можливо, моя допомога їм згодиться.

— Пане вчителю, вам здається, що ваші бурсацькі знання допоможуть перемогти цілу орду нечестивців?! — не вгавала Христина.

— Хто знає, може, й допоможе. А ще у мене є кінь славний, запоясник при боці, — показав ніж на поясі. — Як Бог дасть, то й подолаємо песиголовців.

На що Іван здивовано заявив:

— Ти ба... Та з такою амуніцією, хіба на їжаків полювати...

Раптом здалеку, з дороги, якою щойно приїхав Миколка, почулася військова сурма. Усі повернули голови. Услід за сурмою долинув тупіт кінських копит, і над пагорбом показалися верхів’я списів із прапорцями, що розвивалися на вітрі. Усі радісно підвелися та з надією приклали дашками до лобів долоні.

Скоро всі побачили, що дорогою, здіймаючи куряву, рухається невеличкий загін, у два десятки вершників і в півсотні піхотинців. Попереду — командир загону німець гер Шмальц, гоноровий шляхтич у дорогому одязі. Позаду загону — кілька возів, навантажених військовим добром і гармата на кінній тязі.

Коли загін наблизився, Іван звівся, зацікавлено розглядаючи військо, котре виблискувало на сонці золотом та сріблом. На бойових коней, що тягнули вудила, рвучись вперед. На вози, завантажені різним добром — боднями із солониною, вином та пивом, хлібами та в’яленими окостами, скринями з одягом та кадобами з порохом... Позаду дві коняки тягнули важку мідну гармату. Начищена до блиску гармата вигравала на сонці, мов золота. Чого тут тільки не було — яскравого, не баченого раніше... На возах сиділи вгодовані обозні вояки — у високих шапках і дорогих польських каптанах, у червоних чоботях. Вони курили люльки і зверхньо поглядали на цивільних. Їх охороняли піхотинці з алебардами на плечах, вбрані у камзоли, розшиті золотими галунами і вузькі білі штани, заправлені у високі ботфорти. Поруч крокували лучники зі складеними в сагайдаки луками та стрілами. У них були короткі червоні куртки, шкіряні тірольські шапки з устромленими пір’їнами і коротенькі штанці. На ногах — колготи і гостроносі черевики. В Івана очі загорілись, як у хлопчиська. Він тільки промовив здивовано під носа: «Ти ба-а»...

Враз загін зупинився. Командир сердито зиркнув на товариство, що полуднувало. Він був схожий на Дон Кіхота — з гострими тонкими вусиками, рухливий, емоційний і говорив з німецьким акцентом. Під’їхавши до поселян, заявив:

— Іх бін командор гер Шмальц[2].

— Ти ба... — знову промовив Іван.

— А ви хто такі, куди прямуєте?

— Вже й не знаємо, куди... — знизав плечима Іван.

— Що це означає «не знаємо»? — емоційно обурився Шмальц. Його аж викручувало від невдоволення. — Ми — гетьманські посланці до пана Адама. Гетьман вирушив на війну з підлими москалями! Збираємо військо, щоб до нього приєднатися! Славний вояк пан Адам зі своїми побратимами підуть з нами на війну!

Шмальц зіскочив з коня, висмикнув з рук Івана пляшку з молоком і довгим ковтком погасив спрагу. Віддав порожню пляшку Іванові.

— Ти... — вказав пальцем на Миколку. — Шляхтич? Приєднуйся до нас, здобудеш славу на війні!

— Вчитель я, їду до пана Адама навчати його доньку...

— Es ist sehr gut, Ich mag dich, Junge![3] Мольодець! — Та до Івана обернувся: — А ти обозним до нас підеш? В обозі не війна, а мрія — добре, ситно і п’яно! — заходився розмахувати руками, кривити химерні гримаси і закочувати очі, щоб показати, як там добре, сито і п’яно.

Іван на хвильку замріявся і уявив... Лежить він собі на підводі в полковому обозі, в одній руці окіст, в іншій — пивний кухоль з шапкою піни. І, уявивши, одразу закивав:

— Піду-піду, тільки б подалі від Параски!

Вояки за спинами командира весело зареготали. Однак Параска смикнула Івана за руку і забрала до себе за спину, заявивши йому:

— Я тобі повоюю, лайдака ти! — А тоді заволала до Шмальца: — А ти, одоробло сухоребре, забирай своїх ландскнехтів і йди своєю дорогою. Бо зараз як візьму дрючка, як дам одному-другому по шиї, то навоюєте ви у мене! Тут і поляжете геройською смертю! Щоб тебе заціпило!

На що Шмальц заявив спантеличено, але весело:

— Es ist wahr, Hercules![4] Фрау, а чи не бажаєте ви послужити у нас у війську бомбардиром? Один ваш громовий діалог змусить ворогів відступати, а наших солдатів рватися до бою.

Вояки