Читати книгу - "Сицилієць"

хоч би врожай і згнив. Карабінери заарештували його за звинуваченням, висунутим бароном, а інші таки пішли працювати. Ґільяно не тримав зла ані на них, ані на поліцаїв. Коли його звільнили з в’язниці завдяки втручанню Гектора Адоніса, у ньому не було ніякої озлобленості. Він обстоював свої принципи — цього було достатньо.

Іншого разу Турі зупинив бійку на ножах між Аспану Пішоттою та іншим юнаком, кинувшись між ними без зброї й упоравшись із їхнім гнівом своєю добродушністю.

Незвичайним тут було те, що, якби це зробив будь-хто інший, у цьому угледіли б ознаки боягузливості, що маскується під людяність, але було в Ґільяно щось таке, що не давало так про нього думати.

У другий день вересня Сальваторе Ґільяно, якого друзі та рідні кликали Турі, розмірковував над тим, що вважав нищівним ударом, завданим по його чоловічій гідності.

То була дрібниця. У містечку Монтелепре не було ані кінотеатру, ані клубу, однак було невеличке кафе з більярдним столом. За вечір до того Турі Ґільяно, його кузен Ґаспаре «Аспану» Пішотта та ще кілька юнаків грали в більярд. Кілька старших містян спостерігали за ними, п’ючи вино склянка за склянкою. Один із них, Ґвідо Кінтана, уже був нетверезий. То був поважний чоловік, який за часів Муссоліні опинився за ґратами через підозри у зв’язках із мафією. Після завоювання острова американцями його звільнили як жертву фашизму, і подейкували навіть, що він стане мером Монтелепре.

Турі Ґільяно, як будь-який сицилієць, знав про легендарну силу мафії. У ці кілька місяців вільного життя її зміїна голова вже почала звиватися над землею, що її немовби удобрив новий демократичний уряд. У місті вже перешіптувалися про те, що ті, хто тримає крамниці, платять «страхові внески» певним «поважним людям». Звісно ж, Турі знав історію, знав про численні вбивства селян, які намагалися забрати гроші за роботу в могутніх аристократів і землевласників, про те, у яких лещатах мафія тримала острів, перш ніж Муссоліні прорідив її з властивою йому зневагою до законів — наче смертельна змія, що кусає слабшу рептилію отруйними іклами. Тож Турі Ґільяно відчував, що попереду чекає терор.

Кінтана дивився на нього та його товаришів дещо зневажливо. Може, його дратував їхній хороший настрій. Зрештою, він був серйозний чоловік на порозі вирішального етапу свого життя: після вигнання урядом Муссоліні на безлюдний острів він повернувся в місто, у якому народився. Метою Кінтани в наступні кілька місяців було завоювати повагу в очах містян.

Хоч може бути й так, що його сердила краса Ґільяно, бо сам Ґвідо Кінтана був надзвичайно негарний. Його зовнішність була лячна не через якусь відразливу рису, а тому, що він звик усе життя показувати світові грізний фасад. Чи, можливо, то було природне протистояння природженого лиходія з природженим героєм.

У будь-якому разі Кінтана різко підвівся так, щоб зачепити Ґільяно, коли той обходив стіл для більярду. Турі, що завжди ставився до старших шанобливо, вибачився щиро й скромно. Ґвідо Кінтана з презирством оглянув його з голови до ніг.

— Чого ти не вдома? Краще спав би, відпочивав перед тим, як заробити собі на хліб завтра, — мовив він. — Мої друзі вже годину чекають, щоб пограти в більярд.

Він простягнув руку, забрав кий із руки Ґільяно й махнув йому, злегка посміхаючись, щоб той ішов геть.

Усі на них дивилися. Образа була не смертельна. Якби чоловік був молодший або діяв образливіше, Ґільяно був би змушений битися, захищати свою чоловічу гідність. Аспану Пішотта завжди носив із собою ножа, і тепер він став так, щоб перехопити друзів Кінтани, якщо ті раптом вирішать втрутитися. Пішотта не мав особливої поваги до старших і чекав, що його друг та брат закінчить сварку.

Та Ґільяно тієї миті почувався на диво незручно. Чоловік мав страшний вигляд, був готовий до найсерйозніших наслідків будь-якої суперечки. Його товариші, також старші чоловіки, утішено посміхалися, не маючи жодного сумніву щодо того, чим усе це закінчиться. Один із них був вбраний як мисливець і мав із собою рушницю. Сам Турі зброї не мав. І тоді, на одну сороміцьку мить, він відчув страх. Він не боявся того, що йому зроблять боляче, не боявся дістати удар чи дізнатися, що з них двох цей чоловік сильніший. То був страх того, що ці двоє знають, що вони роблять, що вони контролюють ситуацію. А він — ні. Вони можуть підловити його зі зброєю на темних вулицях Монтелепре, коли він ітиме додому. Наступного дня він може виявитися мертвим телепнем. Саме вроджене тактичне чуття партизана змусило його відступити.

Тож Турі Ґільяно взяв друга під руку й вивів із кафе. Пішотта вийшов без боротьби, здивований тим, що його друг так просто здався, але навіть не думаючи про те, що це через страх. Він знав добросердечність Турі й припустив, що той не хоче сваритися й робити іншому боляче через таку дрібницю. Виходячи на Віа Белла, щоб іти додому, вони чули за спиною клацання більярдних куль.

Тієї ночі Турі не міг заснути. Чи він справді злякався того чоловіка зі злим обличчям і загрозливою поставою? Чи він справді тремтів, мов дівчисько? Чи сміялися з нього інші? Що тепер його найкращий друг, його кузен Аспану про нього думає? Що він боягуз? Що він, Турі Ґільяно, лідер молоді Монтелепре, найповажніший із них, визнаний найсильнішим і найбезстрашнішим, так легко зламався за першої ж погрози від справжнього чоловіка? І все одно навіщо ризикувати вендетою, що може стати смертельною, через таку нісенітницю, як гра в більярд, як груба дратівливість старшого чоловіка? Це не те саме, що сварка з таким же юнаком. Він знав, що ця суперечка може виявитися серйозною. Він знав, що ці чоловіки — з «друзями друзів», саме це його злякало.

Ґільяно спав погано й прокинувся в похмурому настрої, такому небезпечному для юнаків. Він самому собі здавався смішним. Він завжди хотів бути героєм, як і більшість молодиків. Якби він жив в іншому куточку Італії, то давно вже