Читати книгу - "Відлуння любові: жінки"

Олесь, який ніколи й нічого з лісу не давав нікому з селян, навіть дерева, що вже перетворилось на білий кістяк і майже не трималось землі, погодився на вмовляння чоловіка, що будував собі хату, та продав дванадцять найбільших і найкращих смерек.

Як кремсала їх гострозуба бензопила, то плакали смолою янтаревою. Але Олесь був вже до всього байдужим.

В кишені незвично хрускотіли новенькі купюри. Простягнув в автобусі першу випадкову водієві:

— А може, менші гроші маєте?

— Не маю… — знітився Олесь.

Водій незадоволено пробубонів:

— Доведеться виміняти половину виручки на вашу одну купюру…

…Олесь довго блукав вулицями великого міста. А потім зайшов випити кави. В інтернет-кафе було багато комп’ютерів і мало людей. Він вирішив посидіти в інтернеті. Зайшов на сайт знайомств. Її звали Шейн. Він не знав, що написати і клацнув банальне: привіт. А вона відповіла. І Олесь повернувся в гущавину великого міста. Міста, яке забрало в нього кохану жінку. Місто, яке подарувало йому жінку, чиє ймення він запам’ятав. Запам’ятав вперше через десять років після того, як його Ольга стала янголом.

— Знаєш, Шейн, перший зимовий сніг — як перше кохання: несподіваний, нежданий, незабутній… Але перше кохання приходить один раз на все життя, а сніг кожного року… примушує любити його, як кохану жінку… найкоханішу… Приходять до кожного з нас зі снігових віхол різні жінки, хтось з них залишається в серці і спогадах на одну ніч, хтось на місяць, хтось на рік… Шейн слухає Олеся, а потім запитує:

— А я? Я наскільки часу в твоєму житті?

Олесь не боїться глянути їй в очі:

— Я б хотів, щоб цей снігопад ніколи не стихав.

За вікном — біло-біло. Олесь посміхається, бо до ранку ще далеко, а в його портфелі для Шейн є тисяча червоних пелюсток…

Олесь під полум’ям карих очей і наглядом амурів, які вже приготували свої стріли й чатують з лукаво-пустотливим виглядом в усіх чотирьох кутках кімнати геть безсилий:

— Послухай, я б все таки перед тим, як настане світанок, я хотів дізнатись твоє справжнє ім’я…

м. Долина Івано-Франківської області

Алла Марковська
Жінка

Жінка стояла на кухні і плакала над брудним посудом, що захаращував мийку. Плакала, промовляючи крізь сльози і схлипування: «Нехай усі будуть щасливі, тільки не так, не так». Була вона огрядною, відчувала себе страшенно важкою, здавалося їй, що постаріла несподівано і несправедливо швидко. У старому затертому халаті, у старечих нових капцях, подарованих чоловіком. Відчувала себе старою, бо він, коханий чоловік, купив їй ті старечі темні капці, аби її ноги не мерзли. Старою, бо не мала сили рухатися, не хотіла рухатись. Аби не потрібно було працювати — й не вставала б з ліжка, бо й через кімнату до комп’ютера ледь доповзала. Працювала чотири-п’ять годин і знову лягала у ліжко, знесилена. Намагалася ще піклуватися про сім’ю, щось прибирати, якось готувати, та нічого не відчувала окрім страшенної втоми. Зачинила зелені жалюзі у кімнаті, бо боляче було дивитись на сонце, зрідка виходила на вулицю, та від того простору у голові паморочилось, серце стискалось, голосні звуки різали нерви. Одягу не було, вона так швидко розповніла, що усе виявилося маленьким, вдягала старі речі чоловіка, що завгодно, аби не тиснуло. Стара Жінка вже не мріяла ні про що. Нехай усі будуть щасливі, тільки не так.

Чоловік не міг бути вдома. Безнадія і темрява. Спочатку йому здавалося, що дружина його більше не кохає. Тікав, щойно наставав ранок, подалі — на роботу, з кватири. Подалі від неї. Аби не бачити тієї гладкої, байдужої до всього Жінки, котра дивилась на світ скляними очима, не відчувати ту зневагу, що виникла несподівано, коли відчув, що кохає іншу, і коли зрозумів, що та інша, жива і любляча, дає йому сили і бажання жити. Тікав зі страшного склепу до тієї, що стала для нього життям.

Чи змінилося кохання до дружини, з котрою прожив п’ятнадцять років, ненавистю? Ні, став байдужим. До неї, до її дитини, що також зачинилась у кімнаті з двома котами і не виходила. До старого пса, що більше не міг бігати. Вони усі втратили його повагу і любов, вони більше не любили його. Він кричав на них, намагаючись хоч якось розбурхати ту могилу, у яку перетворилося його житло, та марно. Вони, колись живі, тільки ще більше стискалися на ганебні безпомічні крапки. От і поставив крапку.

Неприваблива, вона спала. Як завше, спала.

Сказав рішуче на порозі мерзенного дому: «Я йду від тебе». І вийшов, залишаючи їх усіх, що більше не любили його, байдужих, назавжди. Байдуже.

Жінка прокинулася, почувши. Де й з’явилися сили скочити з ліжка, як колись, прудко і швидко. Добігла до дверей, зупинилася біля них, уже зачинених. Старий пес підвівся, підійшов до неї, став поряд у темряві передпокою.

Жінка наковталася таблеток, тих, заспокійливих, що їх не можна більше однієї в день. Лежала. Думала, надіялася, що може, не пішов насправді, може, так пробує пробудити її з того напівсну, у який вона рік як провалилася. Вночі повернеться додому. Та вже розуміла: він і справді пішов.

Таблетки діяли, захитували у дивний, темний сон. Старий пес опам’ятався. Скочив на ліжко, закричав, почав бити лапами по господині. Не гавкав, не скиглив, а саме кричав. Вона встала, хитаючись, дійшла до туалету. Пес був поряд. Донька також вийшла з кімнати. Допомогла слабкій жінці повернутися до ліжка.

Жінка плакала, повторюючи: «Я не зможу, не зможу без нього, як я тепер буду жити? Я не зможу». Плакала голосно, розпачливо. Розривалася її душа.