Читати книгу - "Антхіл"

— темні й сірі квадрати, як на шахівниці. Ще тулуб мав різну товщину. До «попереку», там, де плазун був схожий на гадюку, тулуб був трохи тонший за другу половину. Виглядало це трохи неприродно: так, наче плазун потерпав від слонової хвороби.

— В цьому випадку гадюка схрестилася з водяним вужем, а це різні біологічні види.

Далі було фото сороки. Майже нормальної, аби доповідач не пояснив:

— А ця пташка — гібрид сороки й ворони, тож замість білого пір’я має сіре.

Після слів доповідача вже всі помітили: так, зазвичай білосніжна манишка сороки виглядала як шинель, що від часу зблякла і набула якогось блідо-сірого кольору.

А доповідач не припиняв дивувати слухачів:

— Доки нам траплялися гібриди між близькими видами. Але надалі мутації будуть накопичуватися в генах наступних популяцій. І нема гарантії, що схрещування не охопить види більш віддалені. А як згадати, що опромінювання охопило все живе в Зоні, від бактерій до вищих ссавців, то людина як окремий вид, що також вплетений в цей біологічний ланцюг, ризикує зазнати непередбачуваних наслідків генних мутацій. Такі відхилення, як волосяний покрив, зайва пара молочних залоз, хвіст, заяча губа, — це ознаки деградація, що час від часу трапляються, але не знищують Homosapiens як вид. Небезпека в тому, що людина почне схрещуватися не тільки з приматами, як свого часу мріяв доктор Іванов [7], а й з вищими ссавцями. Чи не це припускав Проспер Меріме [8] в своєму «Локісі» [9]?

В залі почалося збуджене шепотіння між присутніми.

Гектор схилився до Богдана й прошепотів:

— Ти читав того «Локіса»?

Богдан ледь чутно відповів:

— Та ні… Ти ж знаєш, я щодо книжок… Але фільм, здається, бачив. Якась давня екранізація.

— Краще почитай. Сильна річ.

Доповідач між тим закінчував доповідь:

— Таким чином, Чорнобильська Зона відчуження служить ресурсом для деяких популяцій дикої природи за її межами й ставить питання про потенційне поширення радіаційно-індукованих генетичних мутацій серед популяцій незабруднених районів. Хто знає, де зараз бродять мігруючі звірі Чорнобильської Зони? Ретельно простежити їхню міграцію неможливо. Тож якщо не вжити необхідних заходів, то людство чекає генетична катастрофа. Чорнобиль у нас буде жити в генах, доки не вибухне.

Богдан нахилився до Гектора, спитав пошепки:

— Ти щось второпав?

Той відповів невпевнено:

— Начебто. Але таке, що його навіть на голову не напнеш…

Наступна доповідь була не така драматична.

Доповідав бригадир Богдана. Було надано детальну мапу з ділянками різного рівня радіації і видів ґрунту. Зазначено, на яку глибину били шурфи [10], аби визначити глибину забруднення.

Гектор почав розуміти, що бригада Богдана, між іншим, мала дослідити можливість вилучення поверхневого ґрунту в Зоні. Про це і йшлося наприкінці:

— Технічно це можливо і вже давно застосовується за роботи в кар’єрах. Треба тільки застосувати найпотужніші екскаватори. На кшталт абзетцеру [11].

На голограмі з’явився технічний велетень, що поряд з ним звичайні вагони виглядали сірниковими коробками.

Іншим разом це видовище викликало б захват. Але враження вже не всотувалися в уяву хлопців.

— За обсягом це не так вже й багато. Адже далеко не всі ділянки Зони мають радіоактивність, що перевищує допустимий поріг. Ми перевірили мапи радіоактивності Зони. Відхилення в межах допустимого. Таким чином, висновок нашої бригади: так, дезактивувати Чорнобильську Зону технічно можливо.

Наступного дня автобус віз їх додому. Хлопці мовчали. Кожен наодинці перетравлював почуте.

4

Засоби масової інформації, звісно, про план знищення тварин в Чорнобильській Зоні навіть не натякнули. Все було під грифом «секретно».

А натомість почастішали статті на кшталт: «Україні не вистачає стільки-то ГВт електроенергії на добу, що далі?», «Що стане з цивілізацією, якщо зникне електрика?» і таке інше. Поступово людей підводили до думки: треба якнайшвидше створити потужне джерело електроенергії. Будь-якою ціною.

А за зачиненими дверима сперечалися ті, хто володів інформацією про стан в Чорнобильській Зоні. Бодай частково володів. Почастішали засідання, круглі столи, наради. Їхній склад мав науковців, натуралістів, техніків, військових.

Складали звіти, писали пропозиції.

Найбільш палкі суперечки виникали між фахівцями-енергетиками. Вони розкололися на два табори: прихильники так званої альтернативної енергетики й традиційної атомної.

Якби хтось випадково потрапив на котрусь з їхніх нарад, почув би щось на кшталт такого діалогу:

— Ви й надалі бажаєте перетворювати Україну на ядерний полігон? Вам не досить Чорнобиля?! Чом не розвивати, наприклад, вітряну енергетику або ж сонячну? Вони ж бо більш нешкідливі та екологічні!

— Нешкідливі? І це ви не шуткуєте? Та як побудувати вітрову електростанцію потужністю, скажімо, один мільйон кіловат, все живе навкруги вимре! А люди «з’їдуть з глузду» через постійні вібрації! І це ви називаєте «нешкідливо»?

— Гаразд, гаразд! Залишимо вітряну енергетику на невеличкі потужності. Але чому