Читати книгу - "Мемуари українського Казанови"

його за руку, дівчина вивела Івана Петровича на середину майданчика, де саме під бадьору латиноамериканську музику заходилася у схожих на танок корчах молодь. Перші Сливчині рухи були досить незграбними. Воно й не дивно. Адже він і справді танцювати не вмів. Зазвичай він пояснював своє невміння тим, що в роки його юності танці відбувалися під «живу» музику. Тож йому, єдиному в селі саксофоністу, ніколи було вчитися. Поки його ровесники освоювали техніку танцю, він, разом із друзями по шкільному оркестру, грав їм.

Але це було напівправдою. Насправді ж він був від природи нездатним засвоїти і запам’ятати хоча б кілька найпростіших па. Сливка й досі соромиться не те, що розповідати, а навіть згадувати, скільки часу згаяла закохана у нього сусідська дівчина Наталка, намагаючись навчити таким елементарним речам, як танго, вальс, фокстрот… Вже після перших тактів його ніби переклинювало. Музика існувала сама по собі, а він — сам по собі. Лише добряче випивши, Сливка забував про своє невміння. Особливо, коли у його партнерки була чудова пластика рухів.

Зараз був саме той випадок. Дівчина не танцювала, а наче жила танком. По її рухах можна було прочитати все, що діється на душі, що переживає й чого бажає розкута юна самиця. Він же з часом осмілів і, хоч як дивно, вторячи їй, жодного разу не схибив. вони складали досить химерну пару: висока, струнка і гнучка, мов пружинка, довгокоса юнка й підтоптаний лисий черевань, який годиться своїй партнерці в батьки. Та, здавалося, що їхня різниця у віці й статурі не відчувалась зовсім.

Танцюючи, Сливка випадково легесенько провів нігтями впоперек хребта своєї партнерки трохи нижче талії. Він навіть не здогадувався, що саме цим жестом розбудив вулкан пристрастей, який до часу дрімав у дівчині. З нею коїлося щось вельми несподіване. Вона здригнулася, задихала частіше, притиснулася до нього, а вуста самі розтулилися для поцілунку. І він не прогавив свого шансу. Танцюючи і цілуючись одночасно, вони пробралися в затінок колон, де дівка дала волю своїм почуттям. Їх вже давно помітили за керівними столами. Пані міністр допитувалася:

— Чи не наш то службовець так розважається?

Знайомі чоловіки, колеги та кілька однокурсників заздрісно стежили, як юнка в танку треться тілом об Сливчине черево і пах, як розстібає на ньому сорочку (піджак і краватка вже давно опинилися десь на підлозі), а їхні дружини спопеляли крамольну парочку очима. А ще — жерли поглядом власних чоловіків за те, що ті залюбки погодилися б опинитись на Івановому місці, аби випадково дорвались до волі. Якби їхня влада, юна спокусниця вже давно пішла б на закуску до вина. Навіть краплинки крові чи чогось іншого не залишилося б.

Але Сливка того не помічав. Він давно втонув у глибокій блакиті її очей, жив тільки нею й для неї. Інтуїтивно вгадував кожен її рух і відповідав єдиним вірним у ту мить жестом. Вони ніби складали єдине ціле. Такого він ще не переживав ніколи.

Це потім настане пора прозріння. Почнуться розбірки на роботі, які, скоріше за все, закінчаться звільненням. Але він з легкістю розпрощається з кар’єрою державного службовця, яка нічого, крім принижень йому вже не дає. Він і так занадто довго затримався на своїй посаді, оберігаючи сімейний бізнес на стадії його становлення. За звільненням настане розлучення з дружиною. Це вже серйозніше. Адже всі сімейні активи записані на дружину та доньку. Та й він, як джентльмен, за якого Сливка себе мав, не опуститься до того, щоб претендувати на свою частку в сімейному майні. Єдине, з чим він ніколи не розлучиться, це предмети, які складали його хобі — фотоапарати та комп’ютер з фотоархівом. Але все те буде потім. Сьогодні ж він про це не думає. Він гуляє. Так, що йому заздрять усі.

Час летів непомітно. У залі ставало все спекотніше. У тютюновому та бутафорському диму вже можна було вішати сокиру, а у любительок танцювати в критичні дні у передсмертній агонії задихалися прокладки «Молдекс». Сливка і його юна партнерка майже не полишали танцмайданчик. Хіба що для того, щоб втамувати спрагу ковтком вина. Іван пив не хмеліючи. Бо вже давно захмелів від однієї присутності дівчини, яка, менше ніж за добу має стати чиєюсь дружиною. Він заздрив тому щасливцю й водночас співчував йому.

Сливці було весело. Він жартома тицьнув дівчині пальцем у пупок. Та вдавано обурилася:

— Що ви робите?

— Міряю, чи глибокий, — відповів хихикнувши.

— Ви, мабуть, мене хочете? — шокувала несподіваним запитанням. І те запитання прозвучало так щиро й невимушено, що він, не задумуючись, видихнув:

— Дуже! — І збрехав. Бо, коли відверто, Іван Петрович вже давно забув, коли востаннє був з жінкою. Ті, з ким йому доводилося спілкуватися останніми роками, включаючи й власну дружину, не збуджували. Дружина, якій зовсім недавно стукнуло сорок п’ять, і яка, за жіночою логікою мала знову стати ягідкою, насправді почувалася пишною квіткою, яка даремно чекає на свого джмеля. Але вона не здавалася. З кожної поїздки привозила все нові й нові екзотичні й не дуже препарати, пігулки, краплі, народні та шарлатанські засоби, які мали б розбудити у Сливці мужчину. Він покірно з’їдав м’ясо піраньї чи випивав відвар заманихи й елеутерокока, настоянку з оленячих пантів або із рога африканського носорога, жував жень-шень, мумійо чи ще якусь гидоту. Але все даремно. Ніщо на нього не діяло. Після кожної чергової дози чар-зілля Сливка повертався до дружини нижчеспинням, зручно вмощував черево на правий бік ліжка і, підібгавши ноги, засинив мирним сном немовляти.

Єдине, чого він ще не пробував за останні роки, була віагра. Не тому, що він не вірив у чарівну силу цих ліків. Нобелівську премію розробникам за красиві очі не дають. Просто ціна добряче кусалася. Він навіть кілька разів заходив до аптеки, довго м’явся біля вітрини, де розкладені препарати, які повертають чоловікам радість кохання. Але так і не ризикнув викласти третину зарплати державного службовця за одну блакитну пігулку. Тож Сливка, зі своїми 130 кілограмами, не стільки боявся того, що йому відмовлять, скільки що погодяться. Але слово — не горобець.

Поки ловили таксі, тримаючи партнерку за талію, Сливка ще кілька разів випадково натрапляв рукою на якусь точку, дотик