Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

руські масово депортують людей, яких вважають неблагонадійними.

— Страшне, що роблять. Я ж, Іване Карповичу, греко-католик.

— Це як? — здивувався я.

— Ну, москалі нас називають уніатами.

— А, зрозумів.

— Так от, глава нашої церкви, митрополит Андрей Шептицький, хоч міг відступити разом із цісарською армією, але залишився у Львові, разом зі своїми вірними. Його арештували і вивезли до Росії! Навіть дикі монголи не чіпали храмів і священиків, а що роблять росіяни? — спитав у мене кадет, а я тільки руками розвів, бо що я міг відповісти? Знав тільки, що наші православні ієрархи уніатів не любили і мріяли колись привести їх до православ’я.

За розмовами незчулися, як приїхали до Відня, там одразу повезли мене до Генштабу. Багато разів я про нього чув, бо ж казали, що і українців, і мову українську в тому Генштабі вигадали, і грошики на те дають. Думав я, що той Генштаб геєна якась вогненна, з чортами на вході, а виявилося, що дуже красива велична будівля. Та і взагалі Відень виявився містом гарним і доглянутим, не те що брудна Москва чи сірий Петербург.

Мене завели в кабінет до генерала, який почав зі мною розмовляти. Довго ми говорили, двічі переривалися, щоб каву попити, раз — щоб поїсти. Після чого відвезли мене до готелю. Видали гроші на витрати і сказали, що до завтрашнього дня можу відпочивати. Перекладач мій запропонував сходити в музеї та до театру, бо ж Відень — місто високої культури, тут і опера, і вистави, і картини, не те що у Москві, де натовпи лише до ресторанів та будинків розпусти стоять, а все інше людей не цікавить. Дуже багато в мене було вражень, бо ж, вважайте, вперше у Європі побував, вирвався з азіатчини Російської імперії.

Наступного дня знову поїхав я до Генштабу, знову зі мною говорили довго, потім запропонували перейти на службу до цісаря. Не одразу я на це наважився, бо ж давав присягу російському імператору і служив йому вірою та правдою багато років. Але тепер розплющилися у мене очі, і побачив я, що служив злу, ворогу народу свого, і треба було спокутувати той гріх. Тому погодився.

— Що ж, Іване Карповичу, дуже ми задоволені вашим рішенням. Надзвичайно задоволені. Бо є у нас одна нагальна справа, яку ми нікому, окрім вас, доручити не можемо. Дуже серйозна справа, — сказав мені генерал.

— Я, ваша благородь, несерйозних справ зроду не бачив, — сказав я. — Планида, мабуть, у мене така, що тільки серйозні справи до мене липнуть.

— Отже, Іване Карповичу, вам необхідно буде повернутися до Росії.

— Повернутися? Як? — здивувався я. — Та мене ж там розстріляють, як зрадника!

— Повернутися таємно, з чужими документами чиновника з Варшавського генерал-губернаторства, який вирушив із дружиною у весільну подорож.

— З дружиною? — здивувався я.

— Так. Дозвольте мені познайомити вас із пані Беатою. — Генерал підняв телефонну слухавку і щось строго наказав. Двері до його кабінету відчинилися, і до нас зайшла жінка. Ледь побачивши її, схопився я за стіл, бо поплив, розтанув від її краси і свіжості. Була вона білявка, струнка та елегантна, з тою ніжною шкірою, яка буває лише в польських панянок, із високими грудьми, з легкою ходою.

— Добрий день, — сказала вона українською з акцентом, а потім привіталася німецькою. Голос її був схожий на хор райських птахів. Як же добре, як же добре!

— Пані Беата — наш найкращий агент, вона має досвід виконання багатьох завдань у тилу супротивника. Вона кілька разів бувала в підросійській Польщі, нещодавно повернулася з окупованої Галичини. Але для виконання теперішнього завдання їй бракує знання російської. Мову вона розуміє, але розмовляє з акцентом. Тож ми вирішили, що нам треба знайти людину, яка добре знає російську. І, наскільки я розумію, ви нам підходите.

— Так точно, — промовив я, а у самого перед очима стояв образ прекрасної полячки.

— Отже, тепер щодо завдання. Як вам відомо, після окупації росіянами Галичини в їхні руки потрапив митрополит Андрей Шептицький, який очолював греко-католицьку церкву. Ми пропонували йому виїхати, але він сказав, що мусить залишатися зі своєю паствою, незважаючи ні на що. Це була дуже мудра та відповідальна позиція справжнього пастиря та духовного батька. Він сподівався, що руські дотримуватимуться правил війни і не чіпатимуть священиків. Але руські почали насаджувати в Галичині свою східну схизму, намагаючись силоміць навернути до неї більше людей. Звісно, що митрополит Андрей виступив проти цього, у своїх проповідях закликав триматися віри батьків і не піддаватися варварам. Невдовзі його арештували і вивезли зі Львова. Його возили по всій імперії, аж поки не доправили до Спасо-Євфиміївського монастиря у Суздалі, при якому здавна була тюрма для людей, яких православна церква чи уряд вважали своїми ворогами. Зараз митрополит там. Як нам відомо, його намагаються змусити провести Собор греко-католицької церкви, на якому буде проголошено про розірвання унії з Римом і приєднання до Російської православної церкви. Митрополит Андрей категорично відмовляється це робити, попри погрози і знущання, яким його піддають у монастирській тюрмі.

Генерал зробив паузу, подивився на мене.

— Днями ж нам із дуже добре поінформованих джерел стало відомо, що на митрополита Андрея готується замах.

— Навіщо на нього замахуватися, коли він і так під арештом? — здивувався я.

— Справа в тому, що у самій російській владі триває боротьба різних груп. Одні з них є прихильниками рішучіших дій щодо внутрішніх ворогів імперії, до яких вони зараховують і релігійні меншини