Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

upowska Norymberga? // Więż. — kwiecień 2000. — S. 137–151; Stryjek T. Europejskość Dmytra Doncowa, czyli o cechah szczególnych ideologii ukraińskiego nacjonalizmu // Antypolska akcja OUN-UPA 1943–1944. — S. 19–32; Ковалевський З. Польське питання у повоєнній стратегії Української Повстанської Армії // Україна — наука і культура. — К., 1993. — Випуск 26–27. — С. 200–232; Sowa A. L. Stosunki polsko-ukraińskie 1939–1947. — Kraków, 1998; Mazur G. Pokucie w latach drugiej wojny światowej. — Kraków, 1994; Motyka G., Wnuk R. Pany i rezuny. Współpraca AK-WiN i UPA 1945–1947. — Warszawa, 1997; Motyka G. Tak było w Bieszczadach. Walki polsko-ukraińskie 1943–1948. — Warszawa, 1999; Motyka G. Ukraińska partyzantka 1942–1960. Działalność Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów i Ukraińskiej Powstańczej Armii. — Warszawa, 2006. ">[78].

Окреме місце в цьому ряду належить, за словами сучасних польських істориків, «патріарху» у вивченні українсько-польських взаємин періоду Другої світової війни Р. Тожецькому[79], праці якого стали класичним прикладом об’єктивного і добре документально обґрунтованого аналізу причин та сутності протиборства між УПА і АК по обидва боки р. Буг. Важко сьогодні собі уявити появу нових робіт на цю тему, автори яких не брали б до уваги зроблених ним досліджень.

Принагідно зазначимо, що, можливо, саме через об’єктивність у підходах до визначення провини кожної зі сторін у розв’язанні міжнаціонального конфлікту, яку дехто в Польщі тих часів трактував як «проукраїнську» чи навіть як «пробан-дерівську» позицію, Р. Тожецькому в ПНР так і не була, м’яко кажучи, надана можливість захистити докторську дисертацію. Маємо надію, що випадків політичної чи будь-якої ще цензури, окрім авторської, в сучасних Україні та Польщі буде з кожним роком все менше і менше.

Ще одну групу польських дослідників (назвемо їх «традиціоналістами»), серед яких чимало безпосередніх учасників тих подій і які відтворюють історію діяльності українського і польського підпілля, а також їхнього протистояння, насамперед, на території Волині і Східної Галичини, становлять Є. і В. Семашки, А. Перетяткович, Ч. Піотровський, Ю. Туровський, Є. Венгерський, В. Філяр, В. Романовський, Г. Команський і Щ. Сєкерка, Ч. Партач і К. Лада та інші[80]. При знайомстві з працями цих авторів впадає у вічі тенденційність більшості з них у підході до висвітлення українсько-польської боротьби, що полягає у прагненні звинуватити в її розв’язанні лише ОУН-УПА і, навпаки, замовчати або применшити провину польської сторони.

Вважаємо за доцільне особливо докладно зупинитися на двотомній праці Владислава і Єви Семашків, опублікованій у Польщі у 2000 р. під гучною назвою «Геноцид українських націоналістів стосовно польської людності Волині 1939–1945»[81]. Робимо це, по-перше, через її тематичну близькість до нашого дослідження. По-друге, з огляду на те що, на думку всіх без винятку польських науковців, саме ця праця на сьогоднішній день є «найвагомішим доказом злочинів, скоєних ОУН і УПА проти польського цивільного населення в роки Другої світової війни», а отже — головним аргументом польської сторони в полеміці з українськими істориками.

Не відбираємо в авторів, як і взагалі у польських колег, права на власне бачення й визначення характеру волинських подій, зокрема 1943 року. В жодному разі не прагнемо виносити власних остаточних оцінок. Нас найперше цікавить джерельна база цієї праці, насамперед, достовірність наведених у ній свідчень та їхня об’єктивність. Хотілося б також висловити власні міркування з приводу деяких тверджень, що робляться авторами на підставі вивчення лише польської документації.

Як зазначають автори, дослідження українського терору щодо польської людності на Волині за часів Другої світової війни проводилося ними на підставі аналізу понад 1,5 тис. свідчень очевидців тих подій та спогадів, написаних значно пізніше, що зберігаються як у приватних колекціях, так і в громадських та державних архівосховищах. До останніх належать, зокрема, архів Головної комісії з дослідження злочинів проти польського народу — Інституту національної пам’яті, Східний архів наукового осередку «Карта», архів осередку вояків 27-ї Волинської піхотної дивізії Армії Крайової, архів історії селянського руху, архів Військового історичного інституту, архів Єврейського історичного інституту, костьольні архіви.

Автори вказують на те, що намагалися також використовувати інші матеріали, зокрема слідчі справи, які розглядалися Головною комісією з дослідження злочинів проти польського народу — Інститутом національної пам’яті, документацію польських підпільних структур, що діяли в роки війни, а саме донесення низових ланок АК головному командуванню, звіти працівників органів Делегатури польського уряду в окупованій країні й Міністерства внутрішніх справ польського емігрантського уряду в Лондоні. Однак цих документів у порівнянні зі свідченнями і спогадами значно менше. Це тому, що, як уважають В. і Є. Семашки, «вони не є достатньо інформативними», оскільки в роки війни жодна зі структур так званої Польської підпільної держави через зрозумілі причини систематичного вивчення картини скоєних проти поляків злочинів