Читати книгу - "Чтиво"

З любов’ю.

Чи він справді це написав? Біллові, мабуть, було дуже ніяково від такої нікчемності, хоча Пфефферкорн і не пригадував, щоб він сказав щось, крім подяки. От дурниці! Ніколи йому не наздогнати Білла, принаймні що стосується кількості. Це вже навіть і тоді було зрозуміло.

Пфефферкорн похитав головою і навмання відкрив сторінку. Те, що він побачив, його дуже вразило. У тексті було безліч нотаток, майже в кожному реченні зустрічалися позначки, підкреслення, виділення, дужки, іноді все це разом. Поля заповнювали коментарі, зроблені дрібним почерком. Стиль було проаналізовано, алюзії розтлумачено, сцени розібрано на складові. Пфефферкорн перегорнув решту сторінок і був приголомшений, побачивши там те ж саме. Останній абзац закінчувався на середині сторінки, і під ним Білл написав:

ТАК

Пфефферкорн повернувся до сторінок зі змістом — вони були чисті, і він одразу відчув полегшення,— тоді перейшов до подяк. Прочитав, що він згадує свого агента, редактора, дружину, різних друзів, що надали технічних порад. Біллові він не подякував.

Збентежений, він знову відкрив титульну сторінку, щоб вирвати напис. Але не наважився цього зробити. Повернув книжку на полицю.

Якийсь час посидів у медитативній тиші. Думав про всі свої невдалі романи. Думав про свій невдалий шлюб. Думав про Білла, старого Білла, доброго Білла, соромливого Білла, Білла, який був до нього таким щедрим, який захоплювався ним і вивчав його, який любив його і якого він колись любив у відповідь. Думав про те, що Білл ішов із дому, аби сидіти в маленькій, огидній кімнаті. Про Білла, що друкував свої дві з половиною тисячі слів щодня. Про Білла, якому так хотілося написати хоча б одну гарну книгу. Про Білла з його власними заздрощами, з його власним розкаянням. На дворі почали співати птахи. Пфефферкорн подивився на рукопис. Непрочитаними лишилися сімдесят сторінок, решту він неохайно кинув на край столу. Він подумав, що Білл ніколи б не повівся так недбайливо. Подумав про Карлотту, про те, як вона відкрилася йому, яким це стало покаранням і якою нагородою. Подумав про свою дочку, за весілля якої він не міг заплатити. Про своїх студентів у коледжі, жоден з яких ніколи не доб’ється успіху. Таланту вони не мали, і навчитися таланту неможливо. Подумав про життя. Подумав про смерть. Подумав: «Я заслуговую на більше».

фефферкорн почекав на автобус від пункту прокату автомобілів до терміналу аеропорту. Щоб рукопис вліз до ручного багажу, довелося виложити кілька одежин. Дві пари шкарпеток, дві пари спідньої білизни та одну сорочку він поспіхом запхав до кошика для сміття в туалеті, яким, як йому здалося, вже давно не користувалися, бо мило на умивальнику й досі було перев’язано стрічкою і загорнуто у вощений папір.

Він постояв біля кіоску, почекав, доки йому роздрукують посадковий талон.

Постояв на контрольно-пропускному пункті, почекав, доки йому не кивнуть проходити крізь металодетектор.

Сів біля виходу до літака на жорсткий пластиковий стілець і почекав, доки не оголосять посадку.

Коли літак був уже в повітрі і сусід заснув, він розкрив торбу, витяг рукопис і почав читати недочитану частину.

Фінальні сцени роману були наповнені діями. Пфефферкорн читав швидко, напруга зростала в оберненій пропорції до кількості сторінок, що лишилися. Коли він дійшов до передостанньої сторінки, перебував уже на грані паніки. Коли відшукали ядерну кнопку, злодій, що вкрав валізу, і досі лишався на свободі, ще й мав на руках пляшку з небезпечним штамом грипу, якого б вистачило, щоб знищити таке місто, як Вашингтон, і його околиці. З недобрим передчуттям Пфефферкорн перегорнув останню сторінку.

кулею наближався до них.

— Діку! — закричала Гізель.— Діку! Я не можу...

Її слова обірвав заглушливий вибух бомби. Згори печери дощем посипалося каміння. Легені Стаппа забив пил.

— Діку... я не можу дихати...

Її голос був таким слабким, що у Стаппа мороз пішов шкірою.