Читати книгу - "Пульсари"

там мізерне, — говорить Марія про «науковий об’єкт», намагаючись відігнати спомини про те, як він пестив її колись і давав затріщини суперникам. — Не втомиться. Нас більше лякає рана. Шкіру на торці руки позашивали, але тіло під швами пухне. Може, гангрена починається? Уже кисню в бокс накачали до межі. А торець усе пухне й пухне.

— Тут, світилко, помацати треба. Зараз лупу принесу.

— Яке там мацання, Климе Гнатовичу, — бокс герметичний. Усе дезинфіковано. Ви лише бактерії там насієте. Поки надягнете рукавиці. Та й що ви через них відчуєте? І взагалі Іванова наказала нікого не пускати, навіть з ордером прокурора.

 — І мене?

— Вас можна. Тільки щоб ні до чого не доторкались і нічого не крутили.

— Та навіщо я крутив би, — сказав, похнюпившись, професор, пригадуючи, як гупав об бокс черевиками, тінь лякав кулаком, торсав гайки, малював на дошці. «Треба зайти та хоч крейду зітерти, бо потім кореспонденцією на той світ назвуть і засміють, — подумав Верхуша. — А ідею мою баби позичили, делікатно висловлюючись. От плем’я анахтемське…» — Пора вже мені на вчену раду, — забувши про свій намір зітерти ескіз черепа, Верхуша почалапав уздовж коридора. — Ви ж, світилко, нікуди не йдіть. Як тільки що — гукайте Ярисю. Бо жаль, як експеримент пропаде. Чистий експеримент! — Верхуша підняв вказівний палець.

Марія гірко всміхнулася, почувши слово «чистий» і згадуючи роки, проведені з Іриною. Скількох собачок занапастили — і своїх, і чужих, і бюджетних… Чистий! А скільки трубочок з найдивовижніших матеріалів винесла вона з свого заводу напівлегальним способом.

РОЗВІДКА БОЄМ

Спершу робили за іструкцією: виписували чек на двадцять карбованців, обходили заводських та університетських економістів, бухгалтерів, ставили печатки. Вартість чека зростала на третину, бо бухгалтер, наприклад, теж зарплату одержує. З цим можна було б і миритися, виявляючи шану до банківських законів. Але ж папери ходили по кабінетах, перекладаючись з папки у палітурки «до видачі», а потім «на підпис», щонайменше тиждень. От і виручала дамська тайстрина. Металевий циліндрик завбільшки з олівець ніяка база не відпустить, бо оперує тоннами, в кращому разі — центнерами. Тому й робиться інколи вузівська наука напівлегальними витратами, коли з рук академічного Василя Марковича щось передається університетському Сергієві Лукичу без печатки, без візи, без посилання на план і навіть без зважування на аналітичних терезах. Такі порушення фінансової дисципліни виправдовувати трудно, ще трудніше з ними боротися, їх можна інколи просто не помітити, пробачити, зважаючи на те, що беруть-дають не для наживи і не з будь-ким ведуть комерцію, а лише з тим, хто продав свій і робочий, і вільний, і святковий, і час відпочинку ненаситній науці.

Минали роки. Іванова вшивала циліндри в собачі тіла. Якщо тварина не гинула і рана не загнивалася, то циліндр, випавши, залишав на своєму місці заглибину із гладенькою шкірою. Тоді Ірина казала:

— Щось, люба, ти не той сплав принесла… Ну, пошукай, подумай. Ну повинен же бути якийсь такий матеріал, що в живе вростає.

Перед тим, як взятися за вивчення матеріалів для протезування, Іванова працювала в гінекологічному відділенні, де робила операції, від яких ні щастя, ні радості.

— Я, голубко, стількох ще ненароджених занапастила… Якось перед людством треба гріх спокутати. Неси ще пруток. Та тільки з якогось мудріпюго матеріалу.

І Марія нишпорила по заводських коморах, дивуючись, як багато сплавів навигадувало людство. А Ірина вдавала, що не жаліє Жучок, Полканів, Антошок, сподіваючись знайти спосіб примирення живого з мертвим. В університет доставляли чергову залізяку і вживляли патлатому Дінго. Рана не заживала, тварина дохла.

— Не той сплав ти принесла, люба. Здається мені, в ньому не повинно б бути заліза. Але й про золото я не мрію. Тут якби щось дешевеньке, щоб кожному травмованому можна було кістку скріпити, щоб серцеві клапани робити, дешеві зубні коронки. Щоб кожному доступно було. Ти подумай, лебідко, пошукай, — благала втомлена жриця, безпорадно поклавши руку на холодне тіло колись ласкавої, довірливої Буні. Шкода собачки. Жаль Іванову, котра ніяк не може спокутати гріхи перед людством.

П’ять дворняжок загинуло від циліндрів, виготуваних з Ольжиних композитів, з яких слюсар Віталій штампував протинейтронні експериментальні щити.

— Все. Більше не можу, — страйкувала чаклунка. — Бути катом не кожному й мужчині під силу.

Останнім часом вона почала думати, що ніколи не вдасться з’єднати живе і мертве. Колеги підказували, що досліди треба починати з клітинного рівня. Втома, невдачі породили в ній сумнів. А зневіра завжди в парі з роздратуванням.

— Щоб від сьогодні й ноги твоєї не було в університеті,  — гримала вона на свою вірну помічницю. — Досить, Маріє. Бо собак запишуть до Червоної книги. Я вже не можу їм у вічі дивитись. Вважаю, що вислів «крокодилячі сльози» спеціально для мене придуманий. Все. Більше мені нічого не носи. Наситилась. Муторно мені так, ніби у повітряній ямі вигойдуюсь.

А після місячної перерви благала Марію:

— Може, в тебе є щось таке екстраненормальне? Ти пошукай, щоб було ні сире і ні варене, ні тепер ні в четвер, щоб ні роду ні племені. Може, кераміка яка… Щоб усі хімічні зв’язки насичені, але щоб і пори були. Щоб живе тіло могло крізь ті пори проростати, але в реакцію не вступало. Подумай. А на мене не сердься. Сама не знаю, що зі мною діється. І дома неприємності.

Скоро трапилася нагода порадувати Іванову.

У кузні Швидкого, цього бога матеріалознавства, в основній Маріїній «плавбазі», до якої вона була «приписана» і де виринала після невдач на біологічних глибинах, саме почали худнути-в’янути над матеріалом (гіршого