Читати книгу - "Одні"

таборі. Ще зранку він ловив майже поряд з місцем їхньої ночівлі рибу, але буквально за годину, поки Лесь роздумував над своєю подальшою долею, його наче корова язиком злизала. Лесь цілком логічно подумав, що він пішов далі по березі, тому сам відправився на його пошуки по зарослому кущами березі річки.

Він не пройшов і двісті метрів, як відчув, що йому в спину вперлося щось гостре. Лесь повільно повернув голову і побачив абсолютно дикого на вигляд (був одягнутий у вичинені звірячі шкури, у руках тримав списа) чоловіка, з поглядом, що не віщував нічого доброго. «Виходить, українці-людоїди зустрічалися не тільки в двадцятому столітті», — якось похмуро пожартував подумки Лесь. Чоловік притишено свиснув, і з кущів майже безгучно виринуло ще декілька чоловіків, які збили Леся з ніг, міцно зв’язали йому руки якимось реміняччям. А за хвилину вони десь з тих самих кущів витягнули також вже зв’язаного, з кляпом у роті Михася і кудись швидко їх потягнули.

Їхня подорож тривала декілька годин. Михасю якимось чином вдалося звільнитися від кляпу, і він заверещав на весь ліс: «А бодай би все то пропало, позападалося!!! Це ж треба, до цих люциперів втрапити у руки!!!» їхні тюремники не звертали на його крики жодної уваги — здавалось, вони його просто не розуміли. Нарешті вони вирішили зробити коротку перерву, і Лесь отримав змогу тишком запитати Михася, хто ж ці люди, які їх полонили. Михась мало не зайшовся плачем:

— Нам страшенно не повезло — ми потрапили до кинутих! Я ж знав, що ця сторона річки належить до їхніх земель, та на радощах, що мої мене не спалили, зовсім про це забув! От і попали з вогню та в полум’я! Там спалити хотіли, а тут ще перед тим жили з живого витягнуть!

І в Михасевих очах з розпачу, з досади за тільки що втрачений шанс подовше пожити на цьому світі, здається, чи не сльози зблиснули.

— А хто вони такі — ці кинуті? — продовжував нишком допитуватися Лесь.

— Старі люди розказують, що в давні часи, коли всі кидали («обдурювали» — машинально поправив його Лесь) всіх, були серед кинутих, а може і серед кидал такі, які вирішили не приймати подібної практики — обдурювати і бути обдуреними. Тому і поселилися вони подалі від людей: поховались по болотах та лісових нетрях. Не було б у тому ніякої біди, якби вони не перекинулись у якесь чорнокнижжя. Точно не знаю, але розказують, що всіх, хто потрапляє їм до рук, вони вбивають, бо вважають посланцями якогось чорта, от забув тільки, як вони його взивають — дуже дивна назва.

— МММ, — так ми називаєм сатану, посланцями котрого ви є! — гаркнув збоку один з їхніх конвоїрів, що, виявляється, не тільки знав людську мову, а й мав чудовий слух. І, вже звівшись на ноги, боляче ткнув Михася в живіт держаком списа:

— Ану, поднімайсь, прислужник чорта! Скоро час розплати!

Далі була виснажлива дорога через якісь безлюдні болотяні пустині, де за ступлений вліво чи вправо від стежки крок їх чекала жахлива смерть у трясовині. Нарешті вкрай змучені вони вибралися на якийсь острівок землі серед цих безмежних боліт, на якому, власне, і розташовувався табір «кинутих» — декілька заглиблених у землю, критих зверху дерном хиж. При їхній з’яві, здається, все селище висипало з хиж — від малого до старого всі були замурзаними, змарнілими, у всіх очах проглядала якась особливо затята, здається сконденсована від болотяних випарів, злість. Не важко було здогадатися, на кого вона була спрямована.

— Ну й життя, — вже майже з якоюсь веселістю гудів за спиною Леся Михась. — Мабуть, знову спалювати будуть.

І вже ледь чутно — на вухо Лесеві:

— Руки, не забудь їм показати свої руки. Той раз вирятували, й зараз повинні.

— Конвоїри, здається, не звернули на них жодної уваги.

— Ні, все рівно — це повинно спрацю…

— Не гаварить! — оперіщив його збоку палкою один з конвоїрів.

— Куди ж ви нас далі тягнете — вже ж прийшли? — запитав у конвоїрів Лесь.

— До Найбільш кинутого, — з якоюсь навіть урочистістю в голосі промовив один з них.

«Боже, навіть серед обдурених немає рівності — виходить, є більш і менш кинуті», — подумалось Лесеві. Їх вели через селище, і він спідлоба дивився на людей, що його оточували, і крізь бруд, який, здається, ніколи не змивається, крізь погано вичинені шкіри, злі, дикі погляди проступало щось давнє, добре йому знайоме. І він вже не дивився на них, як на дикунів, виродків — перед ним були просто загнані у кут українці.

Їх завели до останньої у цьому лісовому селищі хижі. Усередині було вогко, стояла напівтемрява. У кутку стояла якась подоба ліжка, з якого підвівся зморений, худий та блідий чоловік.

— Піймали у лісі — видно винюхували, як нам шкоди завдати, — коротко пояснив ситуацію один з конвоїрів.

— Ясно, — протягнув господар, — ну, що ж, поговоримо. Пошліть тільки когось — хай принесуть узвар від ворожки, а то знову цієї ночі кашель мучив.

— Ну, що ж, — звернувся він вже безпосередньо до Леся з Михасем, — зізнаєтесь у всіх своїх злочинах?

— Ви щось про нас не те думаєте, — заговорив скоромовкою Михась.

— Ми думаємо, що всі люди навколо нас — кидали. От що ми думаємо, і я впевнений, що ми не помиляємося! — майже урочисто мовив господар хижі.

— Думаю, що, мабуть, ви все ж таки помиляєтесь, — заперечив йому Лесь. — Не можна вважати всіх людей шахраями. Звичайно, є і шахраї, їх багато — але ж не всі!