Читати книгу - "Маленький Бізон"

мусив стати моїм, якщо Кошлате Орлятко не повернеться.

Тієї ночі чекання тривало цілу вічність. Втомлений, я крадькома поліз у свій мішок, приторочений до коня, й вийняв лук Кошлатого

Орлятка і кілька стріл, які він сам повирізував з твердих очеретин і загострив. Нова хвиля жалю й гніву залила мені серце. Я схопився на ноги, відчуваючи, що мушу якось помститися за смерть товариша.

Он там лежать трупи чотирьох ворогів. Можливо, котрийсь із них убив Орлятко. І тут мені спало на думку пробити серця мертвих його стрілами.

Я повзком пробрався до чагарників і відшукав трупи. Натягнув лук, націлився: стріла встромилася в серце мерця. Так я вистрілив ще тричі — в трьох мерців.

Ми кожної хвилини могли вирушити, і я думав, що ніхто не помітить мого вчинку. На жаль, хтось ще раз підійшов до трупів і зняв тривогу. Всі схвилювалися. Старші воїни цілою громадою, присвічуючи собі запаленими трісками, почали старанно оглядати трупи. Коли вони побачили стріли, залунали вигуки обурення: ганьба для всього племені! Я слухав і нічого не розумів.

Стріли були дитячі. Але хто вистрілив — лишалося загадкою. Я чув, як закликають, щоб винуватець признався. Всі були розгнівані, отож я мовчав, не зважуючись признатися, що винен в усьому.

Тут хтось назвав ім'я Рівного Сніга, бо пригадали, як цей десятирічний хлопець кілька годин тому, під час нападу на ворожий табір, хвалився, що хотів би вбити немовля ворон. За це йому добре перепало від батька, коли він повернувся додому. Цей дрібний і безглуздий випадок набрав зараз особливого значення. Підозра впала на Рівного Сніга.

— Признайся! — наполягав вождь Крокуюча Душа. — Це ти зробив?

— Я не робив цього! У мене взагалі нема лука. Нема стріл.

— Може, ти взяв у когось?

— Я не брав!

— Рівний Снігу, якщо ти брешеш…

— Не брешу, не брешу.

Під час цього допиту я почував себе страшенно безглуздо і щосили стискав щелепи, боячись прохопитися словом. Я злякався гнівного настрою, яким кипів увесь табір, та причин якого я не міг зрозуміти. Ховався за спинами батьків і мовчав. Лише згодом мені пояснили: вороги — як цілком слушно думали в нашому таборі — шукатимуть трупи і напевне їх знайдуть. А наш вождь хотів, щоб усі в преріях знали: чорноногі стали на стежку нових звичаїв і шанують трупи полеглих ворогів.

Мені було дуже прикро. Я зламав намір свого племені, але не шкодував, що так зробив. Адже я був другом Кошлатого Орлятка і вчинив так, як мені наказувало серце індійця. Нехай інші думають собі, що хочуть!

Тим часом небо на сході почало яснішати. Наближалась година походу. Наш вождь і Білий Вовк, який хоч дуже ослабнув, але, як завжди, передбачав усе, вирядили чотирьох розвідників з важливим завданням. На чолі їх був досвідчений воїн Орлине Перо, котрий знав англійську мову. Орлине Перо і троє його товаришів повинні були стежити за пересуванням ворога і мали відразу ж повідомити, якщо ворог нас переслідуватиме. Коли ж ворони вирушать в напрямі Форт-Бентона, що було найімовірніше, ми повинні були його випередити і повідомити коменданта, що Ракстон украв наших коней. Ми не мали сумніву, що їх нам зараз же повернуть назад.

Коли зійшло сонце, ми були вже далеко — поспіхом поверталися на північний захід, в напрямі, протилежному від того, яким без сумніву мали вирушити ворони й Ракстон.

Я не мав ще власного коня і їхав із старшим братом на його мустангові.

Серед дня мати під'їхала до нас і розповіла нам кумедну казку про хитрого зайця. Він дурив усіх звірів і деякий час мав з цього користь, але кінець кінцем загинув через свою брехливість.

Отакі розповіді батьків та інших дорослих належали, разом з викладанням наших традицій та цікавих подій у житті нашого племені, до навчання, яке мусили пройти всі молоді індійці. Звичайно це робили на зупинках біля вогнища, отож мене трохи схвилювало, чому мати розповіла свою казку, коли ми так швидко їхали верхи? Чи нема тут якогось прихованого наміру?

— Брехня й приховування правди, — закінчила мати, — це найбільша ганьба. Це огидне боягузтво!..

Коли зайшло сонце, ми отаборилися на ніч. Під захистом нічної варти люди могли, нарешті, відпочити як слід після стількох безсонних ночей. Тільки-но спішились, батько підійшов до нас і ласкаво заговорив зі мною:

— Де твій лук і стріли, Бізончику?

— В мішку! — відповів я буркотливо. — Принеси їх.

— Тату, в усіх хлопців є луки й стріли! — вигукнув я з ледве прихованим страхом.

— Знаю, знаю, — посміхнувся батько. — Ходім у прерії, трохи пополюємо на бабаків…

Я приніс лук і стріли — лук Кошлатого Орлятка, але стріли мої, власні, а не Орляткові: я знав, що ті були схожі на чотири стріли, знайдені в трупах ворогів, і, побачивши їх, батько відразу б догадався про все.

— Скільки ж ти приніс стріл, Бізончику? — спитав батько.

— Три.

— Може, буде мало?

— Вистачить, тату!

— Хіба в тебе нема більше?

— Ні, є… але далеко заховані.

— Ну, що ж, вистачить і цих! Ходім полювати!

Ми пішли. Бабаків поблизу не було, отож ми стріляли в птахів. Такі вправи під наглядом досвідчених воїнів належали до