Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

злочинців, які зірвали йому — це вже було ясно — відпустку, вперше надану влітку, коли можна було поїхати із всією сім'єю на омріяне Чорне море.

— Ну, — після короткої паузи відповів Вегер, — хоч би тому, що стіл був накритий тільки на двох: дві чарки, дві тарілки, дві виделки…

— Встановлено, коли відбулася вечеря?

— Того ж вечора, — відповів Мігаш, — приблизно за годину до смерті, що наступила десь між дванадцятою і першою годиною ночі, у матері і дівчат одночасно.

— Припустимо, що вечеряли тільки гості, — не здавався Стрілець. — Можливе таке припущення?

— Певно, — погодився Романюк. — Дівчата спали, отже, участі у вечері брати не могли, а Каталін…

— Товаришу майор, — втрутився Мігаш, — навіщо гадати. Вже є дані експертизи. Перед самою смертю Каталін Іллеш пила вино, їла.

— А хіба не міг хто-небудь раніше побувати у неї в гостях і піти? Побажавши доброї ночі. А потім…

Останні слова Стрільця прозвучали дивно для всіх.

— Могло, могло! — поморщився Тур. — Потім прийшли інші невідомі і вбили. — Молодий здібний юрист Тур уже зазнав успіху на службовій ниві, що зробило його дещо самовпевненим і категоричним. — Але поки що тільки у наших домислах, Сидоре Карповичу. Ніщо не дає підстав будувати таку… — він запнувся на секунду, — двоповерхову версію. — Тур коротко і рвучко махнув рукою, мовби відрізав можливі заперечення. І, враз заспокоївшись, задоволений несподівано знайденим епітетом «двоповерхова», закінчив іншим тоном: — Щоб не блукати наосліп, давайте підсумуємо наші дані про особи загиблих.

— Доповідайте, товаришу Вегер, — сказав начальник міліції.

Начальник карного розшуку підсунув до себе розгорнуту папку і підвівся. Відразу стало видно, що, незважаючи на солідний вік, це людина ще міцна, сповнена сил. У його зовнішній неквапливості було щось від ґазди, який робить свою справу в міліції так само грунтовно і розважливо, як і на полі. Він і справді був трохи селянином. І не тільки з діда-прадіда — сам досі тримав корову, годував кабанця, мав виноградник, з урожаю якого, як і всі місцеві люди, восени робив вино для себе і своєї родини.

— Що стосується питання — один чи двоє були в домі Іллеш цієї ночі, — почав Вегер, — то я теж припускаю наявність двох осіб, Іване Панасовичу. Під брамою, хвірткою і на подвір'ї сліди двох людей: одного у черевиках, другого — у кедах китайського зразка. Взуття залишило характерні сліди. Так само має певне значення той факт, що смерть у всіх трьох жертв наступила одночасно.

Начальник карного розшуку прочитав анкетні дані Каталін, Єви та Ілони Іллеш і після паузи продовжив:

— Нічим особливим ця сім'я не відрізнялася від інших мешканців Староминаївської вулиці. Німкеня за походженням, Катарін Шефер після загарбання угорськими гонведами[2] Закарпаття вийшла заміж за Карла Локкера, різника худоби і торговця м'ясом, носила прізвище чоловіка. Карл Локкер за чехів славився у місті скандальною поведінкою, не раз сидів у поліції. Він і його батько, Йоганн, були угорської орієнтації, підбурювали населення проти чехів. Восени тисяча дев'ятсот тридцять восьмого року, коли Закарпаття окупували хортисти, чоловік Катарін став жандармом, згодом одержав чин тержерместера, відзначався жорстокістю, був таємним агентом гестапо. За кілька днів до приходу радянських військ його знайшли у лісі повішеним.

Гарненька Катарін, мабуть, щоб уникнути виселення із Закарпаття, як дружини воєнного злочинця, прийняла літнього угорця Андора Іллеша, який працював на меблевій фабриці. Той удочерив Єву і дав їй своє прізвище. Потім у них народилася Ілона… Катарін стали називати Каталін, на угорський лад.

Проте Андор Іллеш з нею недовго жив. Через п'ять років подав на розлучення і незабаром виїхав до сестер у Будапешт. Правда, — перевів подих капітан, — колишньої своєї сім'ї він не забував і час від часу надсилав посилки.

Каталін мала добрий будинок, — ми бачили його, — а також корову, коштовні речі, гарний одяг, гроші…

Начальник жандармського участку тержерместер Локкер багато всього у свій час натягав. Та й Андор Іллеш, другий чоловік її, дещо полишив. Слава про достатки і зажерливість Андора ширилася між людьми. Він не тільки сам випасав по два-три бички на м'ясо, але не гребував і краденою худобою, за що притягався до відповідальності…

Сама Каталін працювала на лижній фабриці лакувальницею. І старша донька після закінчення школи теж пішла на цю фабрику… Одне слово, жили Іллеш заможно… І не приховували цього…

— Це якраз і підтверджує можливість пограбування, версію, що вам не подобається, — зауважив Тур.

— Відкидати таку версію, звичайно, не можна, Іване Панасовичу, — стримано відповів Вегер. — І я її не відкидаю. Але багато чого є і проти неї… Втім, нехай інспектор Козак доповнить мене. Йому, як дільничному, відомо про Іллеш безпосередньо від людей, від її сусідів, знайомих.

— Від сусідів не дуже багато довідаєшся, — пробурчав літній лейтенант, поволі підводячись з місця і, після того як Романюк жестом дозволив йому сидіти, знову опускаючись на стілець. — Та й будівлі в кінці Староминаївської не стоять впритул. Взагалі фізичний характер місцевості своєрідний: дім Іллеш крайній, навпроти вигін, за ним ліс, на заході протікає канал, починаються горби, на сході — залізниця, вокзал…

— А все ж які розмови серед людей? Козак знизав плечима:

— Мовчать. Питаю: чули, як хтось ходив уночі поблизу? Мовчать. Ну, а крик чули? Знову мовчать.

— А хто все це спадкує? — спитав прокурор.

— Рідний брат Каталін, — відповів замість інспектора Вегер. — Зараз встановлюємо й інших родичів. Але головний спадкоємець — він, Ернст Шефер.

— Цієї ночі де був?

— Ще не уточнили. Але відомо, що Шефер пробував позиватися із сестрою. Ділянка землі, на якій стоїть будинок Каталін, належала їхньому батькові. Під час війни Шефер так боявся свого шурина тержерместера Карла Локкера, що не тільки не заявляв претензій на батьківщину, а навіть допомагав Каталін зводити новий будинок. Щоправда, скаржився знайомим, що сестра