Читати книгу - "Діамантовий берег"

і на одну мить йому навіть здалося, що її нога ступила йому в гарячий слід.

«Ти глянь, яка вона!» — здивувався Пилип і знову, взявшись за важіль, кинув своє тіло вперед, в обійми блакитного степового океану. То він усе грався, а тепер приступив на всю силу. «Хай посопе Люська, хай не думає про себе багато».

Але Люся не сопіла, а дихала легко, і не десь там далеко, а за плечима у Пилипа.

Тут і дорога кінчалася, бо вже до терника добігли.

Пилип спинився, обернувся до Люсі. І в цей момент, вперше в житті, помітив, що все у Люсі незвичайне: і червоне платтячко з прямокутним вирізом для шиї, і тонкі руки, і довгі ноги, і очі — карі, великі й дуже гарні.

Від цього серце у Пилипа якось по-особливому, дуже неспокійно закалаталося, аж лоб заряснів від поту. Щоб приховати все це від Люсі, він поспішив вийняти з-за пояса свого, археологічного ножа, який тепер став ножем для тернорубання, змахнув ним, підтяв під корінь першу від краю суху тернину і свого вказівного пальця, з якого рясно бризнула кров. Пилип засичав, взяв пальця в рота. Від болю очі у нього стали винуваті, на них набігла волога.

— Ох ти ж лишенько моє! — скрикнула Люся. — Пальця покалічив! — Вона якийсь час дивилася на Пилипа і його палець, потім підібрала ножа-колодія, зрізала стеблину деревію з найгустішим віялом листя, позривала те листя, перем’яла його добре в долонях.

— Давай пальця.

Коли він простяг їй свого обсмоктаного і закривавленого пальця, Люся наклала на рану зілля, а тоді нагнулася, взяла поділ свого червоненького в білу крапочку плаття, розрізала ножем рубчик, одвела руку, смикнула, і в пальцях у неї заяскріла довга червона стрічка, що мить тому була подолом її плаття.

Отією червоною стрічкою Люся обв’язала Пилипові пальця, І вже сама почала рубати терен, а Пилип однією рукою рвав суху траву і збирав дрібний хмиз на розпал.

Палець ще болів, але про нього Пилип думав менше, ніж про Люсю, і все твердив про себе: «Ти диви, яка вона, все знає. І як кров спинити, і плаття не пожаліла».

Останній вчинок найбільше вразив Пилипа. Чи зміг би він, коли б Хома потрапив у халепу, отак взяти й одшматувати кусок своєї сорочки? Може, й не одшматував би, матері побоявся, а Люська, бач, і матері не боїться, а мати ж у неї яка гостра!

До цього дня Пилип знав Люсю цілий ряд довгих років, і ніколи вона не здавалася йому не такою, як інші дівчата. Тепер же у поглядах на Люсю в Пилипа сталася глибока зміна. Раніше була одна Люся, а тепер є вже інша Люся; і про цю Люсю Пилип почав думати з гордістю і з тривогою, особливо, коли довго не бачив її. Як і раніше, він ішов у парі з Хомою, але все частіше й частіше у нього зринало бажання зійти з дороги, зірвати пучок фіалкових степових сокирок, піднести їх Люсі й сказати: «На, засуши й оцю квітку, бач, яка вона гарна».

Але цього він не робив, наче якась невидима рука стримувала його, і він тільки сумно дивився на дівчинку, її червоне платтячко в білу крапиночку ще й з надірваним збоку подолом.

Пилип хотів розказати про все Хомі, але відчув, що Хомі не треба нічого розказувати. То дорослі парубки говорять про дівчат, так дорослі ж закохуються; такі ж хлопці, як Пилип чи Хома, можуть тільки дружити з дівчатами, та й та дружба така — як не смикне за коси, то ніжку підставить. Але чого не робив Пилип свідомо, те несвідомо робили його очі, його вигуки, розмови. Здається, він і на хвилину не спускав очей з Люсі, намагався знайти її і радо говорив Хомі:.

— А онде Люська, бач, у вибалок сховалася, квіти шукає.

Або:

— А ти подивись, які в неї тонкі та довгі ноги! Бігає здорово! — і починав ще раз і ще раз розповідати, як тоді не міг одірватися від неї. Чи просто вигукував, побачивши, як Люся вилазила десь з придорожньої канави:

— А он і Люська!

Хома спочатку пропускав мимо вух Пилипові розмови про Люсю, потім уважніше прислухався і одного разу сказав приятелеві:

— Ти думаєш Люська чого така витривала? — І, не чекаючи, що скаже Пилип, сам повів мову: — Тому, що в неї довгі ноги. Думаєш, чого в артилеристи та матроси беруть високих хлопців, довгоногих? Бо такі хлопці — витривалі хлопці.

Пилип слухав приятеля. Йому приємно було слухати таке про Люсю, однак, коли Хома скінчив, він заперечив:

— Так то ж хлопці, а Люся — дівчина. Та й чого витривалими можуть бути тільки матроси? Мій батько і дід у піхоті були, а хіба ж такі витривалі!

— А мій батько в артилерії всю війну провоював, — одмовив Хома. — Бо теж витривалий був.

Непомітно розмова зайшла про батьків.

— Одного разу, коли наступали на Варшаву, мій батько не спав п’ять днів і ночей. І нічого не їв. І не пив також, — заявив Пилип.

— А мій, як штурмували Карпати, так аж десять днів і десять ночей нічого не пив і не їв, — не залишився в боргу Хома. — І не спав.

Останню фразу Хома мовив похапцем; надто вже очевидною була фантастичність намальованої ним картини. Це відчув і Пилип.

— Знаєш, — сказав він, — є таке зілля дев’ясил, значить — дев’ять сил. Так мій батько, як ішов на війну, накопав коренів девесилу. «Пригодяться», — сказав. І, бач, пригодилися.

— І мій теж… — зібрався був щось докинути Хома й не докінчив. Обидва розмовці наткнулися саме на Люсю. Люся підкопувала під корінь якусь квітку і не могла підкопати.

Коли Пилип побачив так близько Люсю, серце його знову дуже сильно стислося і якось защеміло, не знати тільки від чого