Читати книгу - "Вибрані поезії"

Часом мені його шкода. Скільки суворості, скільки віри, скільки незворушної чи наївної погорди, а роки марно минають.

Мертві забіяки
Химерні тіні, звичаєм своїм як завжди на Липневому бульварі вони стоять — такі ж старі примари і лютий голод дошкуляють їм. Коли західне сонце на межі цих передмість шле промені останні, вони приходять, мертві та фатальні: їх ждуть дівки, і присмерк, і ножі. В переказах, у відзвуку струни, в речах непоказних, в чиємусь свисті, в обличчі, у ході — у цьому місті живуть сумною славою вони, коли рука на затишнім подвір'ї настроює гітару в надвечір'ї. Зі збірки «Для шести струн»(1965)
Мілонга[35] про Хасінто Чіклану
Було в Бальванері[36] це, — пригадую ніч ту давню, коли у розмові хтось згадав Хасінто Чіклану. Іще хтось оповідав про бійку і ніж убивці; крізь роки нам світить блиск тієї лихої криці. Ім'я це хтозна-чому мені не дає спокою; цікаво, як виглядав, людиною був якою. Високий і щирий був, із усмішкою ясною, він голос не піднімав, вмів важити головою. Так впевнено по землі ніхто не ступав повіки, народжений водночас для любощів і для бійки. Над патіо і садком звелися вежі химерні, і раптом ця нагла смерть на вулиці в Бальванері. При тьмяному ліхтарі одне тільки в око впало — це тіні кількох людей і леза зміїне жало. Можливо, в ту саму мить, як біль пройняв його тіло, збагнув, що в останню путь збиратися личить сміло. Лиш Богові зазирнуть вдалося в цю щиру душу, а все, про що вам співав, вгадав я, ім'я почувши. Чесноти є, від яких ніхто на землі не плаче, і першою серед них назву я хоробру вдачу. Хай славиться мужність скрізь, надія повік не марна; мілонгу я присвятив тобі, Хасінто Чіклана. Мілонга про Мануеля Флореса
Мануель Флорес помре, бо так вже ведеться всюди: спочатку живуть на світі, а потім вмирають люди. Та гірко з життям прощатись, останньої ждати миті, бо жити мені так любо і звично на цьому світі. Дивлюся в досвітній тиші на руки свої, на жили й дивуюся: власні руки здаються мені чужими. Я стріну чотири кулі і вмить в забуття полину.