Читати книгу - "Записки в узголів’ї"

але він вважає, що заради такої благочестивої справи можна. Розмовляючи з проповідником, він зиркає очима туди-сюди, у поле зору потрапляє екіпаж з дамами; потім він підходить до знайомого, починає з ним бесіду, розповідає цікаві новини, сміється, прикриваючись віялом, засуджує щойно прибулий екіпаж, тощо. За цим усім і проходить служба, яку він навіть і не почув. Але ж то не страшно. Він же так багато разів чув ті проповіді, що там нового скажуть, – нічого.

Інші ж чиновники, окрім куродо п’ятого рангу, також тримаються не на вищому рівні. Наприклад, можуть з’явитися після того, як служба вже почалася. Тоді, коли проповідник займає своє місце, вони тільки під’їжджають у своєму екіпажі. Вони ще занадто молоді, але дуже вишукані: один одягнений у вбрання з шовку, що тонше від крила цикади, й у штани, а під ними – тоненьке шовкове спіднє; другий молодик – у «мисливській одежі». Їх небагато – четверо, й стільки ж слуг, вони штовхаються, хочуть сісти якомога ближче до проповідника. Проповідник дуже радіє з цього, з усіх сил намагається прочитати молитви якнайкраще, а хлопці, не дочекавшись кінця служби, поспішають першими залишити храм, от тільки всі як один поглядають на екіпаж, який привіз дам. Ох, і про що вони цієї миті між собою розмовляють?

– А хто вона?

– А хто ось та красуня? – розмовляють між собою молоді хлопці.

– А зараз читали проповідь.

– А зараз читають «Вісім повчань»[47] – пояснюють одне одному світські люди.

Ось так і проходить час служби. Проте я не засуджую тих дам, які не слухають проповіді. Адже, буває, і найнижчого рангу дівчина заслуховується словами проповідника. Та й узагалі раніше не було такого, що придворні дами мали бути присутніми на кожній службі. А якщо вже і збиралися вони, то тоді вже гарно фарбувались і вдягались.

От якби до сьогоднішнього дня дожили наші предки, вони б точно нас посварили.

41. У храмі Ботхи

Коли я одного разу на деякий час усамітнилась у храмі Ботхи, щоб помолитися, прийшов чоловік з палацу і передав:

– Повертайтесь швидше. Без вас дуже сумно.

Тоді у відповідь я написала на квітці лотоса:

Не кличте мене, Не покину Я лотоса квітку в росі! Не варто мені повертатись В оманливий світ суєти!

Ці слова так запали в мою душу, що мені захотілося залишитися тут, в цьому храмі, назавжди. Я навіть зовсім забула і про свою родину, і про своїх близьких, які так чекали на мене.

42. Місце Шіракава

Заміський дім Шіракава належить тайшьо[48] Нарітокі, що мешкає на проспекті Ічіджьо. Тут влаштували великий прийом, на якому мали читати «Вісім повчань». До заміського маєтку прагнули потрапити найвищі чиновники країни. «Якщо приїдете пізно, то не зможете поруч залишити екіпаж», – попередили мене, а тому я поквапилася туди з першими краплями роси. І справді, вже дуже скоро не залишилося жодного вільного місця. Екіпажі стояли один за одним. А почути щось можна було лише в перших трьох рядах. Наближалася середина червня, а тому надворі було дуже спекотно. Мабуть, лише той, хто сидів біля ставка, міг бачити лотоси і хоча б трохи відчувати прохолоду. Усі вищі чиновники були присутні на цьому заході, за винятком, мабуть, лише Правого та Лівого міністрів. Вони були одягнені в одяг із тоненького шовку; який навіть просвічувався і був зісподу кольору блідої лазурі. Чоловіки більш літнього віку були одягнені у синюваті штани поверх білих – виглядало дуже прохолодно. Але державний радник був одягнений, як молодий хлопець, що зовсім не відповідало рівню події, бо одразу викликало відповідну реакцію у решти гостей. Усі штори були підняті, поважні гості сиділи посеред зали. Молоді ж хлопці ходили по веранді в красивих каптанах або ж «мисливській одежі» – на це приємно було подивитися. Коли ж сонце вже стояло в зеніті, з’явився Самі-но чюджьо, так називали тоді канцлера Мітака. Він був одягнений у яскравих кольорів одяг: ліловий каптан, штани з візерунком, спіднє білого кольору. Здається, він все ж таки був одягнений занадто тепло для цієї пори, проте дуже красиво. Віяло у нього було з червоного паперу, а планки віяла сяяли різними кольорами, і коли ним змахували, здавалося, ніби квітне гвоздика. Поки проповідник не зайняв свого місця, внесли підношення Будді, правда, не знаю, яке саме. А от чюнаґон[49] Йошічіка був дуже гарний, виглядав набагато краще, ніж зазвичай. Усі намагались одягнутися якомога строкатіше, яскравіше, однак лише в чюнаґона не виглядав жодний край спіднього. Він лише поглядав у бік з екіпажами дам та все посилав прислугу щось передати від його імені. І це, звісно, всі помітили і дивилися з великою цікавістю. Для екіпажів, що прибули вже пізніше, не знайшлося місця, а тому вони зупинилися біля ставка.

Чюнаґон запитав у Санекати: «Хто з твоїх людей найкраще зуміє передати моє привітання? Приведи його сюди». Кого привів Санеката до чюнаґона, я не знаю, і що саме він передав у своєму привітанні, я також не знаю, лише люди, які сиділи поруч, могли щось собі пофантазувати, а я взагалі нічого не почула. Слуга ж пішов геть із таким серйозним виглядом, що всі розсміялися. Згодом він зупинився біля одного з екіпажів і почав щось говорити. Потім довго чекав на відповідь.

– Мабуть, дама складає своє послання у віршах, – сказав чюнаґон пану Санекаті. – Допоможіть мені теж скласти вірш у відповідь.

Усі з великим нетерпінням чекали, коли ж повернеться слуга, навіть найстарші з чиновників дивились у бік екіпажа дами. Та й увесь натовп також дивився в той бік. Мабуть, дама вже дала відповідь, оскільки слуга зробив декілька кроків уперед, та потім вона знову покликала його своїм віялом. Певно, захотіла щось виправити у вірші, проте вона так довго складала його, що краще вже залишила б так, як є. Не встиг слуга повернутися, як посипались: «Ну як?», «Ну що?». Чюнаґон швидко покликав слугу і почав його розпитувати. Слуга намагався чітко відповідати, але Санмі-но чюджьо перебив його: «Давай коротше, не вибирай слова – так лише зіб’єшся!». На що я потім почула від слуги: «Та тут хоч і помилишся, все одно зміст один і той самий». То-дайнаґону