Читати книгу - "Поріг безсмертя"

Маріо… — знову почала Долорес, та да Сільва жестом зупинив її.

— Не хвилюйтесь, моя люба. Все йде так, як ми й передбачали. Саме тому найкраще буде, коли сеньйор адвокат приїде до Альберді не раніше за Маріо, а після нього. Я побоююсь, що коли Маріо застане у священика чужого або, ще гірше, помітить, що за ним хтось стежить — він може сховатися де-небудь у селі або в саду поблизу церкви.

— Я гадаю, найліпше буде, коли сеньйорина Далі поїде зі мною, — сказав я.

— Звичайно! Я їду з тобою, — підхопила Катерина.

Сеньйора де Ліма не приховувала невдоволення.

— Мені здається, це безглуздо… Ви залишитеся з нами, — сказала вона різко. — Вранці я вас одвезу…

— Я їду! — рішуче повторила Катерина.

— Іду зараз же!..

— А може, все-таки… — почав да Сільва, але я не дав йому договорити.

— Сеньйорина Далі може стати у великій пригоді… Не забувайте, що Маріо бачив її в інституті і знає, що вона була знайомою його батька…

— Не знаю, чи пам'ятає він її. Це було так давно. Стільки років… — промовила де Ліма, знизавши плечима.

— Згадає. А цей начебто незначний факт може мати велике значення. Адже йдеться про те, щоб здобути довіру хлопця.

— Саме так. Треба їхати, — підхопила Катерина.

— Ну, а ти якої думки? — мовила Долорес до господаря.

Да Сільва мовчки дивився на Катерину. Було видно — він вагається.

— Я дуже хотів би, щоб сеньйорина лишилася, — проказав він лагідно. — Скажу відверто: я мав надії на цей вечір… Але… мабуть, ви маєте рацію, — повернувся він до мене. — Шкода… — додав, зітхнувши.

— Гадаю, ми ще побачимось, — сказала Катерина, чарівливо усміхнувшися.

Я був сердитий на неї, але намагався це приховати.

— Якщо ваша ласка, — вклонився да Сільва. — Моя вілла завжди до ваших послуг, — трохи патетично мовив він.

Ми підвелися з-за столу. Господар і Долорес де Ліма провели нас до машини.

— Поставте машину на майдані біля колодязя. Так буде краще, — порадив мені наостанок да Сільва.

Ми рушили. Місяць справді світив дуже ясно, і я міг їхати, не вмикаючи фар.

— Чого це ти так із ним кокетувала? — дав я волю гніву. — Могла б собі вподобати когось кращого. Це ж старий дідуган!

— Зате справжній джентльмен… А профіль — ну чисто тобі римський сенатор!..

— Я не думав, що…

— Ну й дурненький же ти! — вона знову засміялася. — Я чудово побавилась.

— Я це бачив!.. — дедалі дужче злостився я.

— Нічого ти не бачив! Не думай, що я п'яна. В голові трохи шумить, та й годі. Хіба ти не завважив, що я кепкувала з нього?

Моя злість ураз де й ділася.

— Але ти могла б бути стриманішою, — промовив я трохи згодом.

— Я знала, що робила!

— Не розумію.

— Да Сільва тут — основна пружина. Сеньйора де Ліма та її чоловік — всього-на-всього маріонетки в його руках. Тепер ти розумієш?

— Ні, не розумію. Адже справа з заповітом Браго…

— Це тільки приключка, — перебила вона мене на півслові. — Річ тут зовсім не в смерті Браго, заповіті або взагалі прагненні з'ясувати істину. Це гра, в якій ставка значно вища. Не знаю ще, яка вона, але відчуваю це серцем… Атака да Сільва спрямована на інститут. Навіть особа Боннарда не має тут значення, хоч це, напевно, найгрізніший його суперник. Зрештою, найімовірніше, що да Сільва не діє на свій страх і риск. Ти можеш мені сказати, хто володіє тутешніми плантаціями?

— Якесь акціонерне товариство або концерн.

— Ти мусиш дізнатися напевне. Це дуже важливо. І раджу — будь обережний. Не дуже вплутуйся в цю аферу.

— Ти мене лякаєш, — сказав я напрямки. — Але звідкіля такі підозри? Що тобі казав да Сільва? Це було тоді, як він показував магнолії?

— Авжеж. Він пробував вивідати, що я знаю про нейродин. Мушу зізнатися — робив це вміло.

— І що ж ти йому сказала?

— Все, що… відомо офіційно. До того, щиро кажучи, я й сама знаю не набагато більше за нього, а може, й менше. Але я не стала його розчаровувати.

— Не сподівався від тебе, що ти здатна на таку гру. Я гадав — він закрутив тобі голову…

— Мені треба буде якнайшвидше побачитися з Боннардом. Аби за інститутом не стежили і про все відразу не дізнався да Сільва, ти відвіз би мене туди ще сьогодні.

— Не вимагай від мене нелояльності до сеньйори де Ліма та її чоловіка. Вони мені довіряють. Спершу я мусив би офіційно відмовитись…

— Це відпадає. Вони відразу збагнули б, у чім річ. Тепер тобі не можна відступати. Нехай думають, що ти працюєш на них. Тільки ти повинен бути обережний.

— Ти вимагаєш од мене забагато. Це суперечить адвокатській етиці. Я з тих людей, що…

— Розумію, — квапливо перебила Катерина. — Хай буде й так. Я не вимагаю від тебе нелояльності до подружжя де Ліма. Будь тільки пильний.

— А ти не перебільшуєш? Що з того, що він розпитував про нейродин? Кожний може цікавитися…

— Ти пам'ятаєш початок путчу проти Дартеса? Це й є той самий полковник да Сільва…

— Той, що намагався заарештувати Дартеса? Звідкіля ти знаєш?

— Він сам мені розповів.

Машина зараз бралася вгору дорогою, що бігла узбіччям горба поміж хатинками селища.

— Ти небезпечна жінка… — промовив я з повагою.

— Ти мав би давно вже це знати. Майдан перед церквою був безлюдний.

Мешканці селища рано вкладалися спати. Лише в одному вікні — в будинку крамаря — горіло бліде світло.

Я поставив машину біля