Читати книгу - "Ваше ім'я, майоре?"

тиждень тому товариші тягали за вуха — йому сповнилося тридцять два. Кремезний, середній на зріст, мовчазний; на доброму смаглявому обличчі лишився слід нагайки, якою полоснули його в концтаборі.

Сам Рубан називає себе селюком. До студентських років жив у селі. Мав сильний дзвінкий голос, і тому вчителі радили йти до консерваторії, а його вабило театральне училище. Після навчання працював у обласному музично-драматичному театрі, шість років провів на сцені. А за місяць до фашистського нападу на нашу країну, його, молодшого командира запасу Червоної Армії, покликали на передпідготовку до окремого інженерного батальйону. Там і навчився він саперної справи, там і застала його війна.

У суботу, двадцять першого червня сорок першого року, третя рота батальйону, в якій він був командиром взводу, допізна затрималася на випробуванні мін. А на світанку, коли Іван марив уві сні про нову комедійну роль у гоголівських «Вечорах», його розбудили вибухи бомб, від яких усе здригалося.

Це було в Чернівцях, на околиці обласного центру Буковини. Спросоння він зіскочив з ліжка, кинувся до відчиненого вікна й остовпів: палала нафтова база!

— Хлопці! — Крикнув до двох побратимів, які також попрокидалися. — Війна!

Взводні посхоплювалися з ліжок і мерщій також до вікна. З третього поверху було видно все, як на долоні: за два, може, за три кілометри від їхньої казарми чорний дим клуботів, здіймаючись у безхмарне небо, де, мов коршаки, кружляли з хрестами на крилах важкі літаки.

Що літаки німецькі, ніякого сумніву не було, й пожежа на нафтобазі — їхня робота. Але чому так безкарно вони шастають над містом? Де ж наші «яструбки», чому вони досі не провчили фашистів?

Скоро все з’ясувалося. Рано-вранці, ще й на світ не благословлялося, фашисти відкрили вогонь на всіх ділянках нашого західного кордону, бомбардували радянські аеродроми й десятки міст, коли люди ще спали.

— Он воно що! — багатозначно зауважив наймолодший взводний Максим Білоконь. — Тепер, Іване, зрозуміло, чому не з’явилися наші «яструбки» — фашисти, певне, знищили їх на аеродромах, не давши навіть піднятися.

Іван Рубан не хотів вірити тому всезнайку, але й заперечити не міг. Тільки й сказав:

— Зажди, Максиме, побачимо, що буде завтра.

І побачили: прикордонні застави палали у вогні пожеж, фашистські танки нівечили радянську землю, гітлерівські дивізії просувалися на схід.

Довелося Іванові Рубану на практиці застосовувати набуті знання сапера: руйнувати мости, залізниці, висаджувати в повітря те, що роками створювали радянські люди.

Багато пережив Іван Рубан за вісім місяців війни. Пізнав і гіркоту відступу, і муки в фашистському концтаборі. Тому, коли Шаповал закликав його готуватися до тайних «вистав», Рубан був готовий до виконання завдання.

Та от біда: у них немає ні зброї, ні вибухівки; не знають вони і об’єктів, які в першу чергу треба підірвати.

Поміркувавши, Рубан вирішив попросити Шаповала відпустити його днів на два-три, щоб оглянути все навколо досвідченим оком підривника.

— Що ти хочеш робити? — запитав Шаповал.

— Даю слово, Дмитре, не втечу, — усміхнувся невесело Рубан. — Передусім хотілося б проїхати поїздом хоч до найближчих двох залізничних станцій. Туди й назад, аби можна було поглянути довкола, провести рекогносцировку, щоб знати напевне, де і як можна… Правду кажучи, Дмитре, руки сверблять дошкулити чимсь пихатому Шварцу — І він стиснув кулаки.

У очах Шаповала заграли бісики.

— Розумію. Молодець, Іване! Звичайно, можеш їхати. Та тільки не до найближчої станції — така подорож одразу кинеться у вічі контррозвідці, а їдь до обласного центру. Мету відрядження придумаємо.

За тиждень потому Іван Рубан поїхав до Острополя ніби за матеріалом для декорації. Головне ж — розвідка. І вона відкрила йому очі на таке, на що він, як сапер, не сподівався.

Повернувшись із «відрядження», Рубан одразу знайшов Шаповала, щоб доповісти йому про все. Дмитро першим закидав його запитаннями:

— Ну, Іванку, що виїздив, що там у Острополі, де побував, з ким зустрічався, чи дала що-небудь рекогносцировка залізниці? — допитувався він, понизивши голос.

Рубан аж розгубився — стільки запитань. Розповідав докладно.

— Огляд залізниці, Дмитре, дав багато цікавого. І хоч спостереження моє обмежувалося тільки вікнами вагона, але точно встановив: уздовж залізниці — від Приморська до Острополя — метрів, мабуть, на сто двадцать од полотна — немає жодного деревця чи кущика. Усе вирубано, оголено, ніде й сховатися. Більше того, усі споруди — мости, труби, що прокладені під залізницею, — патрулюються. Щоправда, патрулювання те, я б сказав, умовне, лише для острашки. Коротше, Дмитре, охорона слабка…

— Ну, коли так, Іванку, то треба зараз же готуватись.

Рубан хитрувато примружився:

— Я вже готовий, Дмитре, можу хоч сьогодні.

— Як це розуміти? — Шаповал здивовано покосився на нього, мовляв, що за хвалько такий.

— А отак, — ніби жартома, але впевнено мовив Рубан, — є вже з чим на полювання йти, — і показав на рюкзак, наповнений жовтуватими прямокутними брусками.

— Що? Вибухівка?! — прошепотів Шаповал, зраділо дивлячись на друга.

А той мовчки кивнув:

— Те, що необхідне, Дмитре.

Очі Шаповала засяяли:

— Де ж ти, Іваночку, дістав це?

Іван Рубан ніяково усміхнувся, засунув рюкзак під ліжко й почав розповідати.

— Тут, Дмитре, ціла історія. У Острополі я зустрівся з товаришем: разом кінчали театральне училище. Здібний актор Микола Гаран; до війни працював у обласному драмтеатрі; скромний, товариський. Бачу: стоїть він біля готелю у формі офіцера поліції. Ще й ще дивлюся на нього й переконуюсь, що ніякої помилки — він. Але не можу повірити, щоб Микола Гаран став негідником. Тут щось не так. Адже був кришталево чистою, порядною людиною.

Він також упізнав мене. Може, не одразу признався б, та помітив моє здивування і злякався, щоб я,