Читати книгу - "Смерть ходить по музею"

ін'єкцій. Причому цей препарат зовсім не дає присмаку. Термоси від кави були майже порожні, а хлопці нічого й не відчули.

— Але як із часом? Як злодії зуміли розрахувати, що охоронці заснуть саме в цей час?

— Вони щодня вечеряють близько дванадцятої. А о другій ночі — кава. То молоді, здорові хлопці, які люблять попоїсти, коли є змога. Отож на другу ночі вони вже спали як убиті. Привести їх до тями пощастило тільки о дев'ятій наступного ранку.

— Нехай і так, — зауважив я, підливаючи собі вже холодного чаю. — Отже, охоронці ковтають снодійне і сплять як мертві. Однак це ні на які запитання не відповідає. Чи зв'язані вони зі злодіями? Звідки ті довідалися про розклад чергування? Про час вечері і час зв'язку із центром? Про те, що вони дістануть від музею різдвяне частування? Що з нагоди різдвяного свята їх буде двоє, а не четверо або шестеро?

— Все правильно. Ми це врахували, не турбуйся. Та хоч як ми крутили, хоч як вертіли тих хлопців, до них не підкопаєшся. Снодійне, коли промили шлунок, знайшли в обох. Підлити товаришеві в каву якоїсь гидоти, а потім, коли той заснув, допомогти злодіям не міг жоден із них. А втім, ми їх поки що не відпустили. Хоч ясно — то чесні, порядні хлопці. Бо інакше нам було б легше.

— Так-так, — вдоволено сказав я. — Отже, можна констатувати: ти, оточений у своєму розкішному офісі всілякими розшуками чудес, маючи в своєму розпорядженні весь Інтерпол і всю шведську поліцію, — ти приходиш до моєї скромної крамнички і просиш розв'язати твої труднощі. Мене, правду кажучи, це тішить.

— Не блазнюй, — відрубав він. — Тут як на рибалці. Чим більше гачків та черв'ячків, тим вищий шанс. Принаймні теоретично.

— Дуже мило. — Я вдав ображеного, несправедливо ображеного. — Спершу ти приходиш і просиш мене попрацювати мітлою по темних закутнях, де мешкають мої знайомі, які слабують на світлобоязнь. Потім порівнюєш мене із сліпою куркою, а тепер я став черв'яком. Наживкою, яку ти опустиш у темне, холодне й невідоме тобі озеро, сподіваючись, що на мене клюне щука і ти притягнеш додому величезну рибину, і тебе як героя зустрінуть на кухні. Неприхований цинізм і зневага до людей — ось як називається така позиція.

— Ти маєш цілковиту рацію. Казанок у тебе, як завжди, варить. Такій дрібноті, як ти, і справді судилося допомагати нам, щоб ми, обранці долі, освітили своїми шляхетними діяннями пітьму історії. Твоя правда. А тепер мені пора… Ти ж тільки дивись не влипни.

Він пішов. А я лишився сам на сам зі своїми думами. «Жертва суперечливих почуттів», як писали в давніх романах. Я не плекав ніяких ілюзій, ні в чому себе не обдурював. Звичайно, я відкрию очі й напружу слух, проте шанс спіткнутись об корону Еріка XIV чи знайти державу у сніговій кваші на Стурторгет був мікроскопічним, якщо взагалі був. Хоча, звісно, ніколи не знаєш, де знайдеш… І знову з'явилось відчуття холоду в потилиці. Так буває завжди, коли я збуджений, коли стою перед якимсь ускладненням. Перед чимось небезпечним. Я зайшов у свою маленьку контору, розгорнув телефонний довідник і набрав номер.

Пролунав сигнал, ще один. Я почекав хвилину і вже хотів був покласти трубку, коли на другому кінці її зняли. Ніхто не відповів, я чув тільки чиєсь дихання.

— Алло, — сказав я. — Це Юхан Хуман із Чепмангатан. Чи є там Стіг? Скіпка Стремберг?

— Ти, Юхаве? — почулася швидка, хрипка відповідь. — Якого тобі чорта треба?

Це був він. П'яничка та експерт зі страхування, антикварний торговець, який балансує між правдою і неправдою, між законом і злочином. Він ходив по канату без страхувальної сітки внизу. Хоча в колах, де він обертався, вона б і не допомогла. Серед тих, з ким він спілкувався, ніщо не допомагало донощикові, коли його викривали.

— Що сталося? Чого тобі треба? — Скіпка говорив уривчасто, нерівно. Чи тверезий він?

— Скіпко, друже. Я тільки хотів перекинутися з тобою кількома словами.

— Про що?

— Та так, про се про те. Ти ж заходив до мене перед різдвом і показував фотографії, кілька срібних речей. Пам'ятаєш? От я й хочу трохи поговорити про них. Може, я навіть дещо чув, — збрехав я.

— А, он воно що. То гаразд. — Здавалось, він зітхнув із полегкістю. Наче боявся, що я до нього в іншій справі. Проте, може, це тільки моя фантазія. — Зустрінемося, чом би й ні.

— Можна до тебе зайти просто зараз?

— Гм, — завагався він. — Приходь краще увечері до мене в контору.

— У тебе є й контора?

— Не блазнюй. Ясна річ, у мене є контора. І в тебе ж вона є. Люди роблять бізнес, друже. Я цим займаюсь у Нюрнберзькій броварні на Хербергсгатан, сімдесят один. Якщо прийдеш рівно о восьмій, я чекатиму внизу біля входу і впущу тебе. Ну, мені пора. Бувай…

— Бувай, — повільно сказав я і поклав трубку. — Бувай… Непогано, — мовив я вже до Клео, яка мружила на мене блакитне око над краєм кошика. Ти бач як. Скіпка процвітає, як і в давні часи, навіть відкрив контору. Непогано. Зовсім непогано…

VIII

Легенько підобідавши риб'ячою юшкою, якій передували анчоуси на підсушеному хлібі та півпрограми телевізійних новин, я вийшов у темінь провулка. Погода перемінилася, знову стало холодно, і, спускаючись до Корабельного мосту в пошуках таксі, я ковзав по крижаній доріжці, що утворилася після дощу. Я не знав, де міститься Нюрнберзька броварня, до того ж хильнув перед обідом чарчину горілки з решти своїх різдвяних запасів.

Таксі прокладало шлях у транспортному потоці до Слуссена, до пагорбів Седера. У темній воді позаду прибудов для зоопарку гойдались на пронизливому вітрі чорні, тупі, націлені вгору носи буксирів.

Обминувши площу, ми проїхали по Хорнсгатан і опинилися на Сведеборгсгатан. Потім повернули ліворуч, на Хегбергсгатан і зупинилися перед закіптюженим сніговим заметом.

Я вийшов і