Читати книгу - "Один в океані"

із стадом китів, і все-таки наближення цієї самотньої величезної тварини непокоїло мене. Кит підплив до нас і раптом пірнув під човен; потім він доброзичливо почав кружляти навколо, наче хотів, щоб ми помилувалися його сніжно-білою шкурою. Через деякий час кит повернувся і не поспішаючи зник у густому тумані.

Ми ще не отямилися від цієї тривоги і сперечалися з приводу появи фантастичної тварини, як знову довелося насторожитись. Може, білий кит знаменує появу ще якихось казкових, фантастичних істот, здатних затьмарити наш розум? Не минуло й години після зникнення гігантського кита, як серед туману почулося виття сирени. Цей лиховісний сигнал небезпеки примусив нас з Джеком схопитися на ноги. Правду кажучи, мені давно вже здавалося, ніби з моря час від часу долинає якийсь шум, але він був такий невиразний і далекий, що, не покладаючись на слух, я вирішив нічого не говорити про це товаришеві. Мені спало на думку, що десь близько земля… Але навіщо було гріти надію у мого супутника, адже вона могла виявитися марною. Тепер сумнівів не могло бути. Шум дедалі дужчав, він уже заглушав наші голоси. Тільки люди могли подавати цей сигнал.

Та хоч як ми прислухались — визначити, звідки йшов цей незрозумілий шум, не змогли.

Навкруги — густа завіса. Мені здавалося, що звуки йдуть з південного заходу, а Джекові — з північного. Ми зовсім втратили орієнтацію і не знали, в якій точці Середземного моря знаходиться «Єретик». Розгорнули карту і, намагаючись зберігати спокій, заходилися шукати найближчу до нас землю. Наші пальці зупинилися на одній і тій же точці — на невеличкому відлюдному острівці з групи Колумбретес. Але він лежав за добрих десять миль на південь од того місця, де, як вважав Джек, ми перебували в цю хвилину.

Зненацька нас охопило передчуття небезпеки, яка навально насувалась. Оглушливе ревіння мотора, що заглушало пронизливе виття сирени, почулося зовсім близько, і ми вирішили, що якийсь корабель суне прямо на наш човен. Це була неминуча катастрофа! Я мерщій схопив каструлю і почав щосили гамселити по ній гвинтом від преса, а Джек у цей час, як навіжений, вибивав кришкою по мисці. Відчай подесятерив наші сили. Навколо нас оглушливо, несамовито гуркотіли мотори, вили сирени. Наближаючись, ці звуки все дужчали і, нарешті, злилися в нестерпне ревіння. І раптом усе затихло. Запала мертва тиша. Ми з Джеком скам'яніли на мить, а потім з подвійною енергією заходилися видзвонювати і вистукувати. Тоді знову загуркотів мотор і знову долинув лиховісний сигнал біди. Я відчув, що коли так триватиме й далі, то я збожеволію. Нам здавалось, що ці кляті дисонуючі звуки линуть з усіх боків. Я почав лічити хвилини. Минуло десять хвилин, десять нестерпних хвилин, які здалися нам вічністю. Потім знов усе затихло, зникло і наше хвилювання, хоча довго ще всередині у нас усе тремтіло.

Враз, наче за помахом чарівної палички, подих вітру розірвав завісу туману, і неосяжні пустинні простори моря відкрилися перед нами. Навкруги, кілометрів на тридцять, — нічогісінько! Сама тобі водяна пустеля. Ми остовпіли, бо були певні, що це не галюцинація. Але розум наш був у цю мить настільки пригнічений, що ми не змогли логічно пояснити фантастичну подію, яку й досі називаємо «таємницею островів Колумбретес». За мовчазною згодою вирішили забути цей кошмар, щоб він не мучив нас ночами. Необхідно було негайно поновити свої сили. Вже потім, згадуючи той моторошний день, ми прийшли до думки, що причиною нашого страху був підводний човен, який сплив на поверхню, щоб набрати свіжого повітря. Але ж підводні човни не мають сигнальних сирен. Отже, таємниця лишається нерозгаданою… Всі потерпілі на морі однакові, всі вони відчувають на собі вплив таємничих чар моря.

Навколо човна знову почали гратися кити. Мабуть, нас чекала найнеспокійніша за всю нашу подорож ніч. Весь час налітав рвучкий вітер. Як завжди, хвилі з гуркотом падали на ніс «Єретика», але крізь ці монотонні оглушливі звуки ясно було чути сопіння й зітхання гігантських тварин, що оточили нас з усіх боків. Кити, заспокоєні нічною темрявою і нашою нерухомістю, підпливали зовсім близько до човна, і, мушу сказати, я не відчував до них великої довіри. Інколи я боявся, що цікаві тварини, забувши про свої розміри, швидко виринуть, і тоді прощавайте, наш надувний човен і ті, що сидять у ньому…

Багато різних риб і дельфінів припливли на світло нашого ліхтаря і бавилися в його промінні. Раптом позаду човна виринули з глибини два зелені вогники, схожі на котячі очі, освітлені вночі автомобільними фарами. Це був невеличкий скат, якого привабило незвичайне світло. Хоч як я хитрував, усе ж не зміг влучити в нього гарпуном. Може, це навіть і краще, бо м'ясо його містить стільки солі, скільки й морська вода. їсти ж його без прісної води — значить ризикувати власними нирками.

Цієї ж ночі я зробив необережний рух, і одне з весел упало в море. Це справжнє лихо: у нас було тільки двоє весел, а гребти одним неможливо. Довго ми шукали його серед хвиль, присвічуючи кишеньковим ліхтариком, але, зрозуміла річ, даремно. Тепер ми могли пристати до берега тільки в тому разі, коли дутиме сприятливий вітер.

Наступного дня, 2 червня, випогодилось, але дув — тепер уже з південного заходу — сильний вітер. Коли б тільки ми мали змогу уповільнити наш дрейф до небезпечної затоки Лева! Джек вирахував, що ми за день відхиляємось од курсу приблизно на 50 миль.

Ось уже п'ять днів, як ми нічого не їли, і голод усе дужче дошкуляв нам. Тепер він уже проявлявся по-новому. Шлунок нас більше не мучив, але натомість нас обох охопила непереборна сонливість; нам хотілося, наче бабакам, тільки спати й спати.

Як завжди, я куняв, коли десь близько дев'ятої години ранку Джек, що керував човном, раптом закричав:

— Алене! Алене! Риба!

Я одразу ж схопився і встиг побачити у виру за кормою морського окуня, що спокійнісінько пірнав між кінцями бортових поплавців. Це була велика рибина кілограмів на три чи чотири. Вона пливла біля самісінького стерна, мало не торкаючись його носом, а інколи ще й мала нахабство чухати об нього свою спину,