Читати книгу - "Амністія для Хакера"

пройшов на кухню. Присів, байдуже глянув на їжу. Потім відчинив дверцята шафи, де два дні тому перевернув геть усе, і застиг перед ними. Нарешті пролунав дзвінок у двері.

Портретної схожості з чоловіком, який прийшов, у нього не було. Адже навряд чи слід вважати схожими двох людей тільки на тій підставі, що вони приблизно однакові на зріст, обидва темноволосі та худорляві. Тим паче гість виглядав старшим за Бориса. Проте, чимось вони були схожі. Чимось таким, що важко було б зрозуміти сторонній людині, кинувши погляд на двох чоловіків, які застигли по різні боки отвору дверей, наче у дзеркальному відображенні.

— Здрастуй, Віталію, — промовив гість, переступаючи поріг.

Вона впоралася швидко. Залишалася ще купа часу, щоб пробігтися по магазинах і купити щось на обід. Ще зранку Наталя уявляла собі, як неквапно та з задоволенням робитиме це. Щоправда, квартирант трохи зіпсував їй настрій. Він не вийшов привітатися і відмовився від сніданку. Навіть чаю не схотів пити. Взагалі виглядав він сьогодні дивно. Якимось надзвичайно змученим. Напевно, десь до п’ятої сидів і псував папір. Як тут не прокинутися з хворою головою? Дивак. Якби в неї був багатий спадок, вона б не вигадувала собі неординарних захоплень, що заважають спати.

Дівчина увійшла до нового гастроному і почала роздивлятися вітрини. Вчора він попросив її не економити на їжі, а купувати те, що зручніше та швидше готувати. Сьогодні вона так і зробить. Тим більше він натякав, що справи просуваються, і є привід зробити такий собі святковий стіл. Споглядання вітрин приносило задоволення, адже вона не просто дивиться на щось недоступне, вона може зараз собі дозволити купити щось на свій вибір. Витративши на цю екскурсію понад годину, надивившись на дорогущу червону рибу, Наталя вирішила задовольнитися крабовими паличками, майонезом, голландським сиром та мультифруктовим соком. Доповнивши цей набір банкою консервованої кукурудзи в сусідньому відділі, вона розраховувала приготувати одну не надто складну страву, яка мала б справити враження на її змученого квартиранта.

Добігала п’ята година, але додому вона не поспішала. Нехай її шановний роботодавець трохи довше побуде голодним. Наступного разу знатиме, як гиркати на неї спросоння.

Прощаючись, вони, як і при зустрічі, знову стояли на порозі квартири. Тільки тепер двері ще були зачинені, й гість у замшевому піджаку і з шкіряним кейсом узявся за ручку.

— Я радий, Віталію, — сказав він, — що ти зрозумів. Сподіваюся на це. Інакше надалі нам з тобою буде дуже складно.

— Скільки там лишилося цього «надалі»… — махнув рукою Борис, — прорвемося…

— Скільки б не лишилося, — продовжував повчати той, — якщо взявся за справу і наважився на щось, треба робити її послідовно і до кінця. Тим паче коли ставка — життя. І знаючи, що ти здатний на це. Повір мені, здатний. Якби я не бачив цього, то ніколи б не наважився… Ну, ти розумієш. Я ніколи ні для кого не робив таких винятків. Тільки для тебе. Тепер у тебе немає права відступати.

— Дякую, Назаре Григоровичу, — відказав Борис. — Я дійсно вам дуже вдячний.

— Тримайся, — підняв руку у прощальному жесті той. — Зустрінемося за два тижні. Якщо виникнуть якісь непередбачені проблеми — ти знаєш, де мене знайти.

Він зник за порогом, двері зачинилися. Повернувшись до кімнати, Борис прибрав усе, що залишилося після його перебування, старанно замотав у папір і викинув у сміття. Потім перевірив, чи все гаразд на кухні та у ванній, адже гість побував і тут. Результати його задовольнили, і він, уже в дещо іншому настрої, опустився на канапу.

Коли Наталя переступила поріг квартири, у віконне скло вдарили перші краплі дощу. Вітер закрутив на подвір’ї ще не прибиту пилюку.

— Вчасно ти… — Борис вийшов їй назустріч.

— Ага, ще трішки — й змокла б, — погодилася вона. — Бігла від самого театру.

Він кивнув, беручи в неї сумку. Рука наче сама простяглася, коли Наталя скидала куртку, щоб повісити її на вішалку. Торкання було ненавмисним, несподіваним і дуже короткочасним, але те, що Борис устиг відчути, здивувало його. А вона, здавалося, нічого не помітила.

— У вас вигляд змучений, — стурбовано сказала Наталя, коли вони зібралися їсти. — Я б навіть сказала, нездоровий. Не можна стільки працювати. Потрібно трохи берегти себе. А ви — день і ніч…

— Це що, так помітно?

— А ви як думали? Звісно, помітно. Не варто так робити, тим паче у вашому становищі.

— У моєму становищі? Гм… — Тепер Борис відключився від власних думок і якось недовірливо глянув на неї. — А яке воно, моє становище? Що ти маєш на увазі?

У погляді Наталі на мить промайнула якась нерішучість, очевидно, пов’язана з відчуттям, що вона лізе не в свої справи, але, наважившись, дівчина відповіла:

— А таке. Раз ви отримали багатий спадок, то зовсім не обов’язково працювати до виснаження. Навпаки. От якби вам доводилося заробляти на прожиття, щоб не вмерти з голоду, — тоді інша річ.

— Цікава точка зору. — Борис помішав ложечкою присунуту йому каву і запитав: — Отож потрібно лягти й лежати?

— Зовсім ні. Потрібно жити, отримуючи задоволення, а не страждати… всякими важкими ідеями. Якби я не мала фінансових проблем, то так би й робила.

— Ресторан, театр, дискотека, — продовжив він її думку, — атракціони, турпоїздки…

— Звісно! — погодилася вона. — Життя ж одне. Мені он тільки двадцять один, а я й то розумію, що промайне — і бувайте здорові… А ви не цінуєте.

— Отже, сенс життя у розвагах, — підвів резюме Борис.

— Ну, можна навіть і так сказати.

— Гм… Взагалі розповсюджена точка зору, особливо серед молоді.

— А ви не згодні, — чи то запитала, чи то ствердила вона.

— Звісно, ні. Розумієш, людина не може адекватно підходити до питання сенсу життя у, так би мовити, спокійному повсякденні. Щоб вирішити цю проблему для себе, потрібне якесь зрушення… Свого роду екстремальна ситуація. Тільки тоді людина здатна замислитись над цим питанням.

Наталя подивилася