Читати книгу - "Осінній сезон смертей"

слідчий Величко ще не був готовий відповідати на такі запитання.

— Відволікаємося, Кріпак. І, між іншим, тут я запитую.

— Ну й питайте! — Юрій схрестив руки на грудях. — Тільки занесіть до протоколу, що на подальші запитання я відповідати відмовляюся. Слова більше не скажу, поки не буде беззаперечних доказів!

На мене справді ніхто не звертав уваги. Обидвоє були захоплені грою в кота й мишку. Слідчий — зрозуміло, він особисто зацікавлений загнати жертву в куток. А ось Юрко, з усього видно, ще не зрозумів досі, що з ним тут не граються. Переляканий, звичайно, але вірить усе ж таки — з ним поводяться чесно, розберуться, він потім дівчаткам буде все переповідати, як анекдот…

Стоп, хлопче! Сам ти розмірковуєш так, немов переконаний — Юрко Кріпак і справді ні при чому. Плювати, що ти був на його місці не так давно, в прямому смислі — на цьому ж стільчику сидів і так само виправдовувався. Чому ти такий упевнений, що Юрко нікого не вбивав, а слідчий черговий раз помиляється?

— Чому ти так упевнений?

Алла спитала, дивлячись просто мені в очі.

— Розумієш, — я намагався уникнути пронизливого погляду, який збивав з пантелику. — Безглуздо це звучить, із логікою негаразд…

— Давай, я все зрозумію.

— Ну от. Ольга Суховій відмовляється розмовляти з пресою. Поводить себе агресивно, гукає на допомогу приятеля, повадки в якого — явно бандитські. Вона ж навпаки повинна сипати вражаючими подробицями на зразок того, як вона сама скрутила маньяка, а омонівці прибігли вже під завісу. Патрульні, до речі, поводять себе нормально, як і годиться людям, що затримали небезпечного злочинця. Тобто охоче про це розповідають.

— Може, вона в шокові і не хоче згадувати неприємну для себе історію?

— Може… Я розумію, — мої доводи дуже хисткі…

— Не відволікайся…

— Ти просто як слідчий Величко. До речі, про слідчого. Я знаю, що то за суб’єкт. Хватка у нього, як у бульдога. Якби не залізне алібі, я б сидів на місці Юрка. Я не довіряю йому.

— А бармену? Він схожий на вбивцю?

— Як і будь-який атлетично збудований здоровань із великими руками.

— Взагалі-то я знаю цього бармена. Навіть подумала якось — такий однією п’ятірнею придушить…

— Ну тим більше. Він запросто може вигадувати різні правдоподібні алібі. А може й правду казати… Цілком можливо, що Ольга Суховій наклепала на хлопця, а потім злякалася, не жарти все ж таки. І не совість тут причина, а страх. У Юрка зовсім нема алібі, а слідчому Величку треба закрити справу, за яку його довбуть на найвищому рівні. Ось і все.

Три сторінки машинопису, плід моєї буйної фантазії… Я усвідомлював, що мій вчинок гідний лише ідіота, який зовсім не знає ситуацій і розкладів.

Але все ж таки я виклав свої — маячні! — ідеї у формі газетного матеріалу «Чи не зарано ми заспокоїлися?» і поніс на стіл Хижнякові.

— Ти тямиш узагалі, про що пишеш? — Хижняк ще раз пробіг очима текст.

— Я розмовляв із людьми. Сидів на допиті. Спостерігав, слухав, робив висновки. Зрештою, це лише суб’єктивна версія…

— Ти розумієш, що я цього надрукувати не зможу? У тебе проблеми — так тобі не звикати, ти й рейнджер у нас, а ось газеті проблеми не потрібні. Я печінку посадив і сивини додав собі, вибиваючи гроші, і то ми гарантовано будемо виходити лише до Нового року, а потім — усе по новій! — він нервово запалив. — Ми зачепимо районну прокуратуру, авжеж, демократія, свобода слова, право на власну думку! Ось тільки аговкнеться нам така «особиста» думка сам знаєш як.

Він правий. Нема чого заперечити. Я демонстративно розірвав списані аркуші, кинув їх у кошик для сміття і вийшов.

За годину відкриття виставки поп-арту, Валерка звелів бути, мистецтво — тема вічна… Отож треба накидати дещо.

Протягом години я малював якісь абстракції… У кабінеті разюча тиша, всі зайняті ділом. Валерка заглиблений у створення епічного полотна про Другий міжнародний фестиваль експериментальних театрів, він розповідав, що там навіть фуршет експериментальний: горілка «Абсолют», ікра, мариновані маслюки, купа бутербродів з сиром і салямі, фрукти, навіть шампанське «Новий Світ» — і все просто на підлозі у невеличкій кімнатці, а гостей чоловік сто.

Тітонька Коняка придумує текстівки до фотографій з чемпіонату по кікбоксингу серед дітей-сиріт.

І тут у двері просунула голову Тетянка.

— Вибач, Андрію… Редактор викликає..

Хижняк кивнув мені на кошик для сміття.

— Витягай свою писанину… Собі роботи додаєш… Передрукуй, скороти дещо, гострі кути по можливості затупи. Як версія пройде… Головне — знаків питання побільше, мовляв, усе це — твоя особиста думка. І про особу слідчого якомога менше…

Причини такої різкої зміни позиції мене зараз не цікавили.

Назву я залишив, свою думку про слідчого Величка скоротив буквально до кількох речень. Начебто нічого конкретного, до чого можна буде приколупатися і притягнути по статті. Хоча ризик відповідати за наклеп і образу у журналіста завжди є…

Отож газета вийшла. З моїми так званими роздумами. При розміщенні статті робили все можливе, щоб вона поменше кидалася в очі.

А о сьомій ранку газета пішла в роздріб. О дев’ятій почався робочий день, я, як завжди, запізнився. Тетянка перехопила мене вже у коридорі. Перелякане обличчя, співчутливо прошепотіла.

— Іди бігом до редактора…

Хижняк проігнорував моє традиційне запізнення. Вираз обличчя його мені не сподобався — погляд важкий, недобрий. Подумалося: тільки у слідчого Величка такий…

— У нас у редакції двоє ідіотів. Один пише, що в голову стукне, інший усе це дозволяє публікувати.