Читати книгу - "Морська чайка"

сердиться. Погримає трохи та й замовкне. То вже аж незручно самому тоді стає. А тьотя Надя запитує:

— Вчиться він у тебе як?

— Та ніби ж старається. Лінується тільки трохи.

Я мовчу. Але мені дуже образливо. Лінується, лінується! Коли це я лінувався? Домашні завдання завжди виконую, в щоденнику самі п'ятірки. Ну, може, інколи і четвірка, а буває, що й трійка трапляється, то хіба ж я в тому винен? Коли б учитель краще мене поспитав, то я й на п'ятірку б відповів. А то не розберуться — та відразу трійку.

А Оксанина мама бач як свою доньку розхвалює.

— Ні, моя Сана просто золото, а не дівчинка. Таке вже старанне, таке старанне. Від книжок і за вуха не відтягнеш — читає й читає. Коли б ото не нагримати — цілий день і до їжі не навернеться — все читає.

Я хмикаю сам собі під носа. Подумаєш — великі науки вичитує. Про шпигунів та про снігових метеликів. Шпигуна в сірниковій коробці шукає.

— Вже коли чим захопиться, то, мов реп'яшок той, пристане, — оповідала тьотя Надя. — То була квітами та деревцями захопилась. Насадила їх — повен город. Я аж сердилась. Бачу ж — за книжку не береться дитина. А це кинула все те зілля — читає, сердешна. Аж висохла вся, оченята зіпсувала зовсім, а від книжки не відірвеш.

— Читає,— хмикнув у вуса дідусь. — А ти знаєш, що вона там читає? Книги є різні.

Що вже на те відповіла тьотя Надя — не знаю. За городом свиснув Коська. І я мерщій, схопивши в'язанку бичків, подався годувати свою чайку.

ІНКВІЗИТОРИ І СУПУТНИК

Другого дня, коли ми вийшли на рибалку, Коська запитав: — У кіно, Даньку, сьогодні підемо?

Я аж здригнувся. Тільки тепер збагнув — чого мені не вистачало. Дуже я люблю кіно. Мабуть, день і ніч би дивився картини. Мені цікаво дивитися все: і художні, і документальні, і навіть науково-технічні фільми. Мама каже: «Даньку, тобі аби перед очима мелькало, зміст тебе не цікавить». А мені ж і справді цікаво. І те, як корів доять, і як кукурудзу сіють, і як з чавуну колеса виливають. Хіба ж то кіно пускають даремно?

Спочатку, оглянувши селище, я був зажурився. Думав, що тут немає кінотеатру. А виявляється, що й тут показують картини.

— То у будинку відпочинку картини показують. А ми туди ходимо, — пояснив Коська.

Все-таки, як видно, в селищі свого кіно не було, коли в отой будинок відпочинку, що на горі, треба ходити.

— А квитки почому? — питаю. Коська презирливо хмикнув.

— Які там квитки? Ще — квитки? Хіба без квитків не однаково видно?

Я не став допитуватись — без квитків, то й без квитків. Воно ще краще. А то попросиш у мами, а вона почне тебе екзаменувати — для чого, та куди, та скільки?

— А яка картина? — поцікавився.

— Ну, про отого, як його… Що ото колись на вогні живцем спалили. От гади ще були.

— Про Джордано Бруно?

— Ага. Про його самого. Я вже тричі бачив, тут чомусь кожного місяця цей фільм показують.

І ось увечері, ще коли навіть не стемніло добре, ми вже були біля кінотеатру.

Кінотеатр тут особливий, несхожий на всі інші, які будь-коли мені доводилося бачити. Це звичайна дощана загорожа, одна стінка якої пристосована під кіноекран. В загорожі — хвіртка, біля хвіртки — дірочка. Через дірочку продають квитки, через хвіртку пропускають у загорожу.

Ми не поспішали займати своїх місць. Мені хлопці теж відразу показали моє місце. І хоч воно мене й не зовсім влаштовувало — не заперечував.

Адже ж і Коська сидітиме поруч.

Тут я познайомився і з Робінзоном та П'ятницею. Робінзон прийшов без свого лука та лисячої шкури. П'ятниця — той, видно, і не намагався змивати з свого обличчя смолу. Був чорний-чорний, аж смугастий. Тільки по цьому я і впізнав його, а Робінзона зовсім би не впізнав.

Коли пас Коська познайомив, Робінзон запитав:

— То це ти схопив морську чайку?

— Ми її лікуємо, — пояснив Коська.

— Ну, лікуйте. Я вам ще можу з сотню підбити.

— Робінзон може, — підтвердив гордовито П'ятниця. — В Робінзона око точне.

Прийшов у кіно і Асик з мамою. Мама купувала квитки, а Асик стояв збоку, колупався у носі.

— Аскольд! — покликав його Коська. — Давай до нас. Згори видніше.

Асик уже рушив був до нашої компанії, але мама його вчасно схопила за руку, потягла за собою.

— О, о! Ів Монтан іде! — загаласували раптом хлопці.

І я побачив на стежці високого, трохи сутулого парубка з такою, як у лева, кучмою давно нестриженого волосся. Вдягнений він був у якусь коротеньку сорочечку та ще коротші, зовсім дитячі, руді штанці. На довгих волосатих ногах — червоні черевики з підошвою в долоню завтовшки.

— Подивіться, а що в нього на сорочці! — пискнув здивовано П'ятниця.

На жовтій шовковій сорочці цього стиляги копошилося ціле стадо мавп. Одні з них висіли на хвостах униз головою, деякі ловили себе за хвоста, а були й такі, що крутили дулі тим, хто на них дивився.

Поряд з Івом дріботіла його Сімона — густо вимальована дівчина, підстрижена по-хлоп'ячому і в такому вузенькому платті, що було дивно, як вона переставляла ноги на тонюсіньких, наче ручка-самописка, каблучках. Ззаду на платті в Івової подруги для чогось теліпався червоний бант.